Лозинский Владислав: Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

— Цих чотири тисячі дукатів ми поділимо зараз на п’ять частин — вів далі староста.

— Чому ж на п’ять? — .вигукнув знову Вовкулак, перебиваючи старосту. — Тільки четверо нас мають відношення до цього!

— Я п’ятий, іменем Христа! — сказав, підвівшись, ксьондз Бенігнус.

— Вірно, ксьондз Бенігнус є п’ятий для поділу, — підтвердив староста, — бо вісімсот дукатів буде відкладено на викуп польських християн, які знемагають у татарській і турецькій неволі.

— А я не хочу! — зухвало заперечив Вовкулак. — Не хочу і не дозволяю!

Пан Мнішех так почервонів, що, здавалося, кров от-от бризне з-під шкіри, насупив грізно брови, а його висока чуприна іще більше наїжилася.

— Слухай ти, козаче, — закричав він, — є у мене тераса на замку, куди таких, як ти, саджають на саму підлогу! Тут не Січ, ти не в коші і не на дикому острові в очеретах з вовками, а у Львові, в місті, під моєю владою і мечем! Цей камінь не трофейна річ; не в справедливій війні він вам дістався, а у свавільному поході, бо тоді, коли ви загарбали його, наш король був у мирі з турецьким цісарем. Кожний з вас мав би за це головою відповідати, а якщо ви вийдете звідси кожен з мішком золота, то за це маєте дякувати високому заступництву і тому, що ви люди лицарські і в останніх походах виявили хоробрість і вірність королю.

Після цих слів Вовкулак притих.

— Кожний з вас, — вів далі староста, — візьме, як я вже сказав, по вісімсот червоних злотих, але кожний мусить дати двадцять п’ять червоних оцьому хлопцеві, Бистрому, бо він дійсно заслужив на це. Ви маєте дякувати йому за те, що він, не шкодуючи життя, навіть наражаючи його на небезпеку, залишився вам вірний. Я так постановляю, бо мені добре говорять про цього хлопця; він виявився гідний цього, коли власним розумом визволив свого батька з неволі.

— Згода, пане старосто, згода! — вигукнули обидва Галушки, батько і син.

— А я не згоден, — обізвався Вовкулак. — Я не дам!

— А я й не візьму! — вигукнув я.

— Ти даси, а ти візьмеш, — сказав староста. — Так я вирішив і так мусить бути! А тапер розплатіться.

Турецький чауш Еффакір Махмет мав з собою в ратуші велику міцно ковану шкатулку, всю обплетену залізом, мов густою сіткою. Відкривши її, він почав виймати з неї валики, обгорнуті папером, а в кожному валику була сотня дукатів. Довго розплачувалися, а коли закінчили, староста Мнішех дав мені власною рукою один такий валик, хоч і маленький, але, на диво, важкий, бо це було щире золото. Вже всі мили розходитись, коли Опанас Галушка каже:

— Ганусю! Винен я тобі сто дукатів, які ти позичив мені в Рущуку.

І дав мені другий такий валик.

Брав я те золото, мовби крізь сон, нічого не кажучи і навіть не дякуючи, бо я був ніби непритомний і сам не знав, що роблю; оте раптове багатство ніби опоїло мене і відбило в мене пам’ять. Дзвеніло і шуміло у вухах, і стало мені так жарко, що я відчув, як палає моє обличчя, наче я дув у жар.

Нічого не кажучи і навіть не думаючи, я вибіг із кімнати, не чекаючи, поки інші вийдуть, стрімголов спустився по сходах і помчав через, базарну площу до будинку пана Невчасного, так ніби я те золото вкрав у ратуші. Вже я добігав до кам’яниці Клопотівської, як мене хтось ухопив ззаду за плече. Озирнувшись, побачив я Опанаса з Семеном.

— Не тікай так, — каже сміючись Опанас, — не бійся, не відберу в тебе золота!

Аж тепер отямився я і почав дякувати Галушці. В цей час з воріт виходить мій батько. Я кажу йому, з чим повертаюся з ратуші, а він не хоче вірити. Аж коли побачив валики з дукатами і зважив їх на долоні, а також вислухав, що розповів Галушка, тоді тільки переконався, що це не казка, а правда.

— Тепер, — кажу, — можемо по праву на Кайдаша йти, бо маємо з чим; не треба нам насильно викидати його.

Але батько, раптом дуже посміливішавши, заперечив:

— Краще я пізніше заплачу з лишком у замку в Самборі, а цього бандита з моєї садиби на кию таки винесу!

— Так і буде, — обізвався Семен. — Післязавтра до мене прибуде ще кілька козаків, моїх друзів, рушимо на цього злодія; щастя його буде, коли він живиздоровий вистрибне у вікно з вашої хати!

Так і вирішили: післязавтра робимо збройний наїзд на Кайдаша.

У Львові ми гуляли ще два дні. Батько спочатку ніяк не хотів брати від мене грошей. «Це твоє щастя і твоя в тому була голова, — казав він, — ховай же їх собі, щоб мав на майбутні витрати і на чорний день, бо бачиш, як я, тому що не мав сотні злотих для підстарости і гайдука, мусив, на своє нещастя, їхати до турків і потрапив у поганську неволю». Але коли я почав дуже просити батька, особливо коли порадив йому купити собі у Львові, де на це якраз добра була нагода, віз і пару коней, які будуть потрібні йому в господарстві в Підбужі, прокинулася в ньому фурманська жилка і очі весело заясніли, — так це йому прийшлося до вподоби. Він одразу ж пішов з паном Бонариком підбирати коней, і ми майже вже не бачили його весь цей час. А я з матір’ю пішов до золотаря Прушниця і замовив для нашого костьолу в Підбужі лампу із щирого срібла, щоб повісити її перед образом пресвятої діви.