Степан Борчук - Польсько-радянська війна 1919–1921 рр.

У політичних колах тодішньої Польщі домінували дві концепції забезпечення національної безпеки країни, яка опинилася між Німеччиною та Росією. У таборі керівника польського націоналізму Романа Дмовського основним ворогом Польщі вважали Німеччину. Він не вірив у державотворчий потенціал українського й білоруського національних рухів. Роман Дмовський висловлювався за поділ білоруських й українських земель між Польщею і Росією більш-менш по лінії кордону перед другим поділом І Речі Посполитої 1793 р. Такий підхід мав забезпечити Польщі воєнно-стратегічні переваги та водночас забезпечити реалізацію політики асиміляції місцевого непольського населення.

Юзеф Пілсудський, на противагу Роману Дмовському, розумів значення молодих національних рухів у Центральній і Східній Європі. Він розраховував, що, опираючись на їхні спільні побоювання перед російським імперіалізмом та більшовизмом, вдасться збудувати федерацію народів між Балтійським і Чорним морями. Так, в основу федералістської концепції соціаліста Ю. Пілсудського було покладено ідею боротьби польської армії проти «східного панування більшовиків з тим, щоб допомогти європейським народам зберегти свободу і перетворити Східну Європу у федерацію вільних народів, що об’єднаються навколо Польщі».

Федеративні плани Ю. Пілсудського, хоч і передбачали створення незалежної України, Литви, Грузії, а можливо навіть Білорусі, мали, однак, один прорахунок – вони визначали, що Польща відіграватиме провідну роль у цій федерації.

Проте литовці рішуче відкинули пропозиції стосовно будь-якої співпраці, а в боротьбі за Вільно уклали навіть угоду з Радянською Росією.

Українців, в особі Симона Петлюри, до союзу з Польщею схилила тільки мілітарна катастрофа УНР. Остаточного удару федеративна концепція зазнала після поразки польсько-українських військ під час Київського походу 1920 р. і підписання польсько-радянського мирного договору у березні 1921 р., у якому поляки визнали владу більшовиків у радянських України й Білорусі.

Таким чином, Ю. Пілсудський, намагаючись втілити в життя федералістську ідею, врешті-решт доклав немало зусиль до встановлення східного польського кордону, лінія якого була близькою до бачення Романа Дмовського.

Після завершення Першої світової війни у листопаді 1918 р. збройні сили Радянської Росії та Польщі розпочинають захоплення українських, білоруських та литовських земель, залишених австро-німецькими військами.

17 листопада 1918 р. радянські війська Західної армії перетнули визначену Брестським мирним договором демаркаційну лінію у напрямку на Полоцьк, Могильов, Бобруйськ та Гомель.

16 грудня 1918 р. було проголошено Литовську Соціалістичну Радянську Республіку, а 5 січня 1919 р. Вільно (Вільнюс) проголошено її столицею. 1 лютого 1919 р. – Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку, а 27 лютого їх було об’єднано у Литовсько-Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку зі столицею у Вільно.

У січні 1919 р. радянський російський уряд розв’язав Другу радянсько-українську війну. Частини Червоної армії здійснюючи наступ проти УНР, займають 7 січня 1919 р. – Харків, 28 січня – Полтаву, 2 лютого – Овруч, а 5 лютого – столицю УНР Київ.

З усіх режимів і армій, які воювали в Україні 1919 р., більшовики мали найбільший вплив і найдовше володіли Києвом: з лютого до серпня 1919 р., а потім знову в грудні 1919 р.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.