Олександр Бойко - 30 років незалежності України. Том 2. Від 18 серпня 1991 р. до 31 грудня 1991 року

Другий розділ мав на меті визначення членства у Союзі, громадянства та розмежування повноважень Союзу та республік і сфери спільного управління. Членство держав у Союзі було проголошено добровільним. Держави, що утворюють Союз, входили до нього безпосередньо або в складі інших держав. Це не обмежувало їхніх прав і не звільняло від обов’язків за Договором. Відповідно до Договору, усі вони мали рівні права і мусили виконувати рівні обов’язки (цей пункт практично урівнював у правах колишні союзні республіки та автономії). До сфери повноважень Союзу були віднесені питання оборони та оборонної промисловості, державної безпеки, зовнішньої політики та зовнішньоекономічної діяльності, виконання союзного бюджету, грошова емісія, прийняття союзної Конституції, загальносоюзні системи зв’язку та інформації, атомна енергетика, федеральні правоохоронні органи, а також координація політики республік по більшості з цих питань. У сферу спільного управління входило приблизно те ж саме (лише з окремими нюансами) і більшість питань організації, економіки і соціальної політики у формах узгодження, координації, «вироблення основ» тощо.

Значне коло питань вирішувалося Союзом спільно з республіками: захист конституційного ладу і забезпечення прав громадян, визначення військової політики Союзу, Стратегії державної безпеки та соціально-економічного розвитку, управління енергетичною системою країни, боротьба зі злочинністю. У веденні республік залишалися також ті сфери, які не були перераховані в договорі. Шляхом укладення угоди з Союзом кожна республіка могла додатково «делегувати йому здійснення окремих своїх повноважень, а Союз за згодою всіх республік передати одній або кільком з них здійснення на їхній території окремих своїх повноважень».

За Договором, за Союзом зберігалися об’єкти державної власності, необхідні для здійснення повноважень, покладених на союзні органи влади та управління. Установлювалися єдині союзні податки і збори у фіксованих процентних ставках, що мали визначатися за погодженням з республіками, на основі представлених Союзом статей витрат.

Третій розділ Союзного договору стосувався організації союзних органів влади та управління. У ньому передбачалося, що гарантом виконання Союзного договору є Президент, обраним на цю посаду вважався той, хто отримав більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні в цілому по Союзу і в більшості держав, які його утворюють.

Законодавчу владу Союзу повинна була здійснювати Верховна Рада Союзу РСР, що складається з двох палат: Ради республік і Ради Союзу. Рада республік мала складатися з представників республік, делегованих їхніми вищими органами влади. Раду Союзу передбачалося обирати населенням всієї країни по виборчих округах з рівною чисельністю виборців. При цьому гарантувалося представництво у Раді Союзу всіх республік-учасниць Договору. Палати Верховної Ради Союзу відповідно до Договору повинні були спільно вносити зміни до Конституції СРСР; приймати до складу СРСР нові держави; визначати основи внутрішньої і зовнішньої політики Союзу; затверджувати союзний бюджет і звіт про його виконання; оголошувати війну і укладати мир; затверджувати зміни кордонів Союзу. Органом виконавчої влади мав стати Кабінет Міністрів, який мав формуватися Президентом Союзу за погодженням з Радою республік Верховної Ради Союзу.

У заключному четвертому розділі за російською мовою був закріплений статус «мови міжнаціональної спілкування» [23] Договор о Союзе Суверенных Государств // Союз можна было сохранить. – М., 1995. – С. 268–283. .

Дуже точну характеристику цьому документу дає дослідник С. Чешко: «Все це нагромадження суперечностей і політичних неологізмів пояснювалося дуже просто. Республіки висловили таким чином своє бажання бути абсолютно безконтрольними з боку центру, але в той же час зберегти його, щоб експлуатувати в своїх інтересах (щодо ресурсів, бюджетних субсидій тощо). Іншими словами, передбачалося створити «колоніальну імперію» навпаки. З боку Горбачова резон полягав, очевидно, в тому, щоб зупинити процес «хаотизації» хоча б на цьому, маловигідному рубежі, задовольнити амбіції республік, забезпечити собі перепочинок, а там – буде видно. Позиція Горбачова була, напевно, більш логічна, але вона допускала великий ризик» [24] Чешко С. В. Распад СССР: этнополитический анализ. 2-е изд. – М.: ИЭА РАН, 2000. – С. 358. .