Жозеф Роні - На нові землі

Ще більш високим рівнем загального розвитку первісних людей відзначалася наступна історична епоха — пізній кам’яний вік (40—15 тисяч років до наших днів). Саме з цією епохою пов’язане життя тих груп людей, які Ж Роні називає в своєму романі ордами уламрів, ва (Люди-без-плечей) та Жінок-Вовчиць. Представниками двох перших орд є герої твору — мандрівники на «нові землі» Аун і Зур. Вони належали до сучасного типу людини, що зветься кроманьйонською (від назви печери Кро-Маньйон, де було знайдено рештки її кісток). Пізній палеоліт був епохою дальшого розвитку техніки обробки каменю і удосконалення знарядь праці, епохою широкого застосування нових матеріалів — кістки та рогу тварин Завдяки володінню вогнем і розвитку мисливського господарства, вмінню будувати зимові житла первісні люди в епоху пізнього палеоліту розселилися по всіх материках земної кулі, в тому числі і в районах з холодним кліматом. Саме такими землями є зображені в романі райони розселення уламрів, ва та інших «орд», які широко користувалися вогнем, добуваючи його в разі потреби.

Основним господарським заняттям людей пізнього палеоліту було полювання на мамутів, північних оленів, мускусних вівцебиків, зубрів тощо, яке здійснювалося з допомогою важких списів, списометалок і дротиків з кістяним і роговим вістрям.

В районах теплого клімату не було названих вище тварин, пристосованих до життя в більш суворих умовах. Автор романа помиляється, коли називає на «нових землях» разом з типовими тваринами тропічних та субтропічних районів (махайродус, південні слони, гіпопотами, носороги, мавпи, печерні леви) таких тварин помірної та холодної кліматичних зон, як мамути, олені та лосі. Ми не кажемо вже про те, що в дійсності деякі з них ніколи не існували в один і той же час, навіть в різних кліматичних зонах.

Слід також відзначити, що Ж. Роні неправильно вживає слово «раси», визначаючи різні групи первісних людей. Адже їхній різний рівень розвитку пояснювався тим, що ці люди належали до різних фізичних типів людини (пітекантропа-неандертальця-кроманьйонця), які послідовно змінювали один одного протягом десятків і сотень тисячоліть. Письменник помилково об’єднав людей різних фізичних типів, ніби вони жили одночасно, чого в дійсності ніде і ніколи не було. Так, наприклад, кроманьйонці Аун та Зур зустрічають лемурів, близьких до пітекантропа; борються проти Людей Вогню, що за описом нагадують неандертальську людину.

В пізньому кам’яному віці на зміну окремим розрізненим групам людей раннього палеоліту з’являються нові групи, члени яких тісно зв’язані поміж собою спільним існуванням, спільною працею та кровною спорідненістю. Це були так звані родові общини, або роди. Кровна спорідненість велась тоді по материнській лінії, саме тому цей етап родового ладу носить назву матріархату (материнського родового ладу). Пояснювалось це тим, що жінка в ті часи займала провідне становище. Вона збирала і готувала їжу, доглядала за житлом, підтримувала вогнище, створювала і зберігала запаси їжі, виготовляла одяг. При матріархаті діти залишалися в родових колективах матерів і вважалися дітьми не своїх батьків (батьки належали до іншого роду, хоч і жили разом з матерями і дітьми), а братів матері. Це в цілому правильно висвітлено в романі «На нові землі» в тих місцях, де йдеться про орди уламрів та Жінок-Вовчиць. Так, наприклад, Аун, син Нао, належав братові своєї матері.

При цьому слід відзначити, що термін «орда» для кроманьйонців уламрів, ва та Жінок-Вовчиць не може бути визнаним цілком правильним з наукового погляду. Це вже були справжні родові колективи і правильно буде їх називати «родами». Такі родові колективи займали певні території, за які нерідко точилася жорстока боротьба, що приводила до цілковитого винищення окремих родів. З романа читач дізнається, що рід ва (Люди-без-плечей) був знищений родом рудих карликів, а рід уламрів вів тривалу і вперту боротьбу з родом кзамів.

В пізньопалеолітичну епоху виникають перші релігійні уявлення і вірування, бо людина була безсила в боротьбі з невідомими і страшними для неї силами навколишньої природи.

Низький рівень техніки і культурного розвитку в первісну епоху породжував у людей наївні, неправильні уявлення про природу. Не знаючи її законів, люди були безсилі перед явищами природи, боялись їх, залежали від них і тому схилялися перед ними, обожнюючи, наче якусь надприродну силу. «...Безсилля дикуна в боротьбі з природою породжує віру в богів, чортів, у чудеса і т. п.» [3] В. І. Ленін, Твори, т. 10, стор. 63. , — писав з цього приводу В. І. Ленін.