Богдан Коломийчук - Моцарт із Лемберга

Ледве ступивши на поріг дому Кавалькабо, Моцарт зрозумів, що на нього тут чекали. Слуги одразу подбали про його валізу і повідомили гостеві, що його кімната вже готова.

— Як почувається господиня? — розгублено запитував він у них, і йому відповідали, що пані Кавалькабо перебуває в доброму здоров’ї, гарному гуморі й наказала готувати сьогодні святковий обід. Шкода лише, що пан Кавалькабо поїхав у справах, тому не може особисто засвідчити йому свого шанування.

— Не шкода, не шкода, — бурмотів Франц, звісна річ, дбаючи, щоб його ніхто не почув.

Жозефіну він побачив за годину в музичній кімнаті, де й досі стояло те саме фортеп’яно. Він дивився на неї, милувався її усмішкою й не міг повірити, що вони нарешті зустрілися. Франц намагався вловити зміни в її обличчі, проте пані Кавалькабо, як і це місто, хіба що погарнішала. Здавалося, вони обоє, Жозефіна і Лемберг вступили в якусь загадкову змову проти часу, і він утратив над ними владу.

Жінка провадила з Францом звичайний світський діалог, який пасував такому випадкові. Проте одночасно спілкувалися і їхні очі.

— Як добре, що ти повернувся, — казала вона.

«Якби ти затримався бодай на день, я б цього не витримала», — промовляв її погляд.

— Твій лист поклав край усім моїм ваганням, — відповів Моцарт.

«Я боявся повертатися... Я нічого не здобув і навіть утратив те, що мав», — казали очі.

— Якби я знала, що мої послання мають над тобою таку владу, то писала б значно частіше.

«Насправді, ти здобув усе, Франце. Просто, залишайся тут назавжди...»

На обід були запрошені також Кароль Ліпінський і Зеновій Русанович. Кароль щойно також повернувся з турне по Європі, тому не змовкав ні на хвилину. Цьому енергійному чоловікові, який з роками лише трохи погладшав, вдавалося ставити запитання й одразу на них відповідати:

— А як тобі Балтійська Опера в Данцігу, Франце?.. Скажу чесно, я не в захваті. Квитків на мій концерт продали мало. Заледве вистачило на дорогу звідти до Гамбурга... А як тобі Гамбург? Боже мій, що за клімат там! Знаєте, друзі, я промерз до кісток... Трапилося так, що мій пароплав до Стокгольма запізнився, і довелося...

— Каролю, мій друже, — перебила його Жозефіна.

— Так, дорога пані Кавалькабо, — він одним вправним рухом витер хустинкою губи, а іншим підніс до своїх губ її руку.

— Ви нічого не їсте, — усміхнулася господиня, — я починаю хвилюватися, що ви залишитеся голодним у моєму домі. А для галицької господині — це такий сором!

— На Бога, люба пані, — мовив Кароль, підводячись із-за столу і жартівливо демонструючи своє чимале черевце, — гляньте на мене! Чи не корисно мені буде дещо стриматися від наїдків?.. Хоча ці фруктові тістечка так і промовляють до мене: «Каролю, з’їж нас! Ми смачні, неначе амброзія, що її куштували боги на Олімпі!»... Ну, гаразд, любі тістечка, я так і зроблю!

З цими словами він узяв одне з них і демонстративно відправив собі до рота.

— Боже! — приглушено мовив скрипаль. — Тістечка не брехали, пані Кавалькабо. Вони й справді смачнющі!..

За столом пролунав дружній сміх.

— Я вас обожнюю, Каролю! — втираючи з очей сльози, вимовила Жозефіна.

— А чи пан Фредерік Альтман досі директор тутешнього театру? — раптом запитав Моцарт.

Присутні за столом з подивом подивилися на Франца.

— Хто? — перепитав Кароль вже цілковито серйозним тоном.

— Фредерік Альтман, — повторив той, — він був директором театру, коли я від’їжджав.

— Ти щось плутаєш, — промовила Жозефіна, — там не було директора з таким іменем.

— Підтверджую, — сказав Кароль, — я ж сам керував нашим чудовим театром певний час... Ти, справді, помиляєшся, Франце.

— Не може бути, — Моцарт приголомшено дивився на присутніх, — я добре його пам’ятаю... Він...

Утім, продовжувати Франц не став.

Звівшись з-за столу, він сказав, що погано почувається: дорога була важкою. Русанович трохи притримав його за лікоть.

— Чи пам’ятаєте ви нашу зустріч, маестро?

Моцарт кивнув.

— Я все ніяк не дам ради «Реквієму». Багато хористів змінилося, але з жодним складом не вдалося вивчити цей твір цілковито. Ви колись дали мені обіцянку...

Франц хвилину помовчав.

— Я прийду завтра, — видихнув він врешті, — почнемо репетиції.

«...5 грудня 1826 року в соборі святого Юра ближче до вечора почала збиратися численна публіка. О шостій годині церква вже була заповнена вщент. У кріслах сиділи перші особи Галіції і Лемберга, решта товпилися позаду них...