Богдан Коломийчук - Моцарт із Лемберга

Любий, якщо не вдасться мені впрохати тебе повернутися до Лемберга ради мене, то, може, вдасться привабити діловою пропозицією? Чи згодився би ти бути вчителем для Юлії? Ти тільки не гнівайся! То я напівжартома. Хоча й сподіваюся...

І ще хочу, аби ти знав. Знав і пам’ятав будь-якої важкої миті. У Лемберзі, в моєму домі, ти зможеш заховатися від усього світу...».

— ...Мо-о-о-ца-а-арт-е-е-е!.. — долетів до нього голос полковника.

Франц стрепенувся. Боже милосердний, він геть забув про те, що на нього чекають! Чекають, щоб уже завтра вранці чи навіть сьогодні вночі він міг опинитися в Лемберзі. У місті, звідки їхав сповнений надій і сподівань, а повертається, немов побитий пес...

— Де вас чорти носять? — завівся знервований полковник, щойно Моцарт сів навпроти нього, і диліжанс уже нарешті виїхав. — Гадаєте, порядок — це не для вас?..

Франц пробурмотів якесь вибачення й відвернув погляд до вузького вікна, за яким все ще тягнулося поле. «Як побитий пес», — повторив він подумки.

У Відні залишатися він більше не міг. Ніхто не потребував його послуг, не цікавився його музикою. Зрештою, він сам від усього відмовився...

За два тижні після листа, якого він написав Альтману, Моцарт отримав доволі дивну відповідь: «Ви можете відмовитись від концертів, але не від угоди. Те, що ваше — лишається Вашим. Що моє — тепер навічно належить мені...»

— ...і от, якби такі, як ви, молодий чоловіче, протистояли Наполеонові під Лейпцигом або, ще гірше, під Ватерлоо [43] Битва під Лейпцигом, або ж «Битва народів», відбулася в жовтні 1813 року між військами Наполеона і союзними арміями Польщі, Австрії, Пруссії та Швеції й завершилась поразкою Франції, внаслідок чого Наполеон зрікся престолу. У битві під Ватерлоо (червень 1815 року) Наполеон, який перед тим зумів повернутися до влади, знову зазнав поразки від союзників. Зрікся престолу вдруге й віддався на милість англійцям. , французький чобіт досі би топтав усе від Відня до Лемберга... — не вгавав полковник. — Порядок і дисципліна мусять бути!..

Франц пригадав свій останній день перед від’їздом. Точніше останню ніч. Його порожній будинок здавався йому тепер лиховісним. Сповненим чужих звуків і навіть чужої присутності... Економку довелося звільнити. Відколи він відмовився від концертів, грошей заледве вистачало йому самому. Помешкання було брудним, недоглянутим.

Почалася гроза, і Франц, як завжди, швидко втратив будь-яке сподівання заснути. Обхопивши себе руками за плечі, він, мов дитина, здригався від гримотіння. Цієї миті він знову згадав історію Луки Саркочевіча. Одного ранку 1789 року його знайшли мертвим у рідному Дубровніку. Композитор, якого мучила меланхолія і переслідувало безліч страхів, наклав на себе руки, вистрибнувши з вікна свого помешкання. А що, коли одного ранку 1822 року у Відні знайдуть мертвим і його? І що, коли цей ранок буде завтра? Моцарт з жахом зрозумів, що ця думка має над ним силу. Якась невидима сила змусила його підвестись і підійти до вікна. Франц тремтів зі страху й холоду, проте став на підвіконня, мовби порівнявшись з негодою. «Це звільнення від усього, — подумалось йому, — від усіх невдач і розчарувань. Один рух, потім один крок, і я буду вільним...». Він прочинив вікно і крижаний холод пройняв його до кісток. «Пересилити себе, — подумав він, — наважитись на крок, після якого вже ніщо від мене не залежатиме».

Зненацька хтось ухопив його за руку й стягнув на підлогу. Вікно захряснулося. Кілька хвилин Моцарт лежав, не сміючи навіть дихати.

— Там, куди ти зібрався, темно й самотньо, — почув він голос батька.

— Але там спокій...

— Брехня! — відлуння цього слова рознеслося по цілому будинку, відбилося від кожного дзеркала й скляними кульками закотилося в кожен закуток.

— Там біль ще гостріший, ніж тут... — мовила тінь. — Доки живий, сприймай те, що належить живим. Бо того, що належить мертвим, ти й так не уникнеш.

Це було останнє, що він почув від батька. Гроза стихла. Було чути тільки, як ринвами тече дощова вода. Франц заснув на підлозі, а вранці почав збиратися в дорогу до Лемберга...

— Ви, здається, мене не слухаєте! — гучний бас полковника знову повернув його до тями.

Моцарт звів на старого на диво спокійний погляд.

— Я достатньо вас слухав, добродію, — коротко мовив він, — з мене досить.

Полковник обурено засопів, однак більше не зачіпав до самого Лемберга.

Франц був здивований, що місто анітрохи не змінилося. Він впізнавав ті самі містки через Полтву, ті самі будинки і навіть ті самі кав’ярні. Історія міст здебільшого плине повільніше за людське життя. Для них те, що ми називаємо роками й десятиліттями — то лише коротка мить.