Богдан Коломийчук - Моцарт із Лемберга

Всередині його очі довго звикали до нового освітлення. Кімната Каролін була невеликою, але доволі затишною, обставленою на східний манер. Сама дівчина сиділа перед дзеркалом, спиною до нього, проте добре бачила його відображення.

— Заходьте сміливіше, пане Моцарте, — не озираючись, сказала вона, коли слуга вийшов, зачинивши за собою двері.

Утім, Франц вже не відчував жодного сум’яття. Тільки тепер він зрозумів, як йому хотілося опинитися з Каролін наодинці. Вона була в тій самій сукні, в якій сьогодні бачив її, мала таку саму зачіску, а найголовніше — він чув той самий голос...

— Ви прекрасно співали сьогодні.

— Справді? — перепитала дівчина, нарешті повернувшись до нього. — Вам сподобалося?

— Це було надзвичайно, — Франц наблизився і поцілував їй руку, — не знав, що маєте такий талант.

— Похвала від Моцарта, — усміхнулась вона, — таке не кожного дня почуєш.

— Дякую, що... запросили мене сюди, — після короткої мовчанки сказав він. — А як ви дізналися, що я... там?

Тут він жестом вказав на темне вікно.

— Я зрозуміла, що ви там будете, ще коли співала.

Каролін підвелася і, ставши навпроти нього, зазирнула йому у вічі.

— Хіба ви мене бачили?

— Ні, але виконувала ту арію для вас. Це був єдиний спосіб змусити вас прийти під той платан.

— О, Каролін, ви говорите зі мною так холодно, — з болем промовив Франц. — Скільки б я віддав за ваше тепло!

Він слухав себе й не вірив, що це його слова.

— Боюся, мій друже, нічого від вас мені не потрібно, — раптом сказала дівчина, і її слова прозвучали, мов грім.

Від несподіванки Моцарт відступив на крок.

— Он воно що, — видавив він із себе. — То, виходить, це ваша помста... Помста за нашу останню зустріч.

В очах Каролін і справді з’явився крижаний блиск.

— У такому разі, ґратулюю вас, дорога фроляйн. Вам все вдалося... А тепер, коли ваша ласка, я піду.

— Не підете, любий Франце.

— Не піду?

— Ні. Ви матимете те, за чим прийшли.

Вона усміхнулася й ледь помітним рухом оголила плечі.

— Ви богиня, — прошепотів Франц.

— Тоді на коліна переді мною, — владно наказала вона, і Моцарт підкорився.

— На ранок ваш жар охолоне, — продовжила Каролін, дивлячись на нього згори, — але зараз нехай розпікає нас обох... Можливо, ці опіки нагадають вам про мене тоді, коли ви повернетеся до неї. До своєї недосяжної мрії.

Пасажири диліжанса, що прямував із Відня до Лемберга й зупинився на поштовій станції неподалік Жешува, добряче нервували. Ще півгодини тому екіпаж мав вирушити далі, проте один із подорожніх, який пішов на прогулянку, досі не повернувся, хоч пообіцяв бути за десять хвилин.

— Що він собі думає? — тихо бурмотів підстаркуватий полковник. — Всі ми тут мусимо чекати на нього одного!

Решта — дві гарні, проте сердиті жінки, мовчки захитали головами на знак згоди.

— Нечувано! — сказав вояка, роздуваючи свої щоки. — Цей молодик, вочевидь, ніколи не служив в армії. Там його хутко би привчили до дисципліни! Через десять хвилин, то через десять хвилин!.. Дідько б його ухопив!

Цілковитою протилежністю йому був візник, що, сидячи на своїй лаві, флегматично розгризав висушену солону рибину.

— Не нервуйтеся, он він іде... — повідомив той, виплюнувши кістку.

Чоловік махнув твердим, наче камінь, річковим окунем вбік одинокої постаті, що була за кілька сотень метрів від них, серед квітучого весняного поля.

— Пане Моцарте! — висунувши голову з екіпажа, заволав полковник. — Пане М-о-о-о-царт-е-е-е!!! Чи як вас там у біса звати...

— Він не чує, — спокійно зауважив візник, — надто далеко.

І відламавши від окуня хвостик, по-філософськи додав:

— Надто далеко від нас усіх, панове. Хто б не кричав... Не марнуйте сил.

Франц і справді не чув нікого й нічого, крім радісної травневої днини. Замруживши очі, він підставив обличчя сонцю і жадібно вдихав ароматне весняне повітря. «Якщо думаєш, що я тебе забула, то ти несправедливий, Франце, — наче музика виринав із пам’яті лист від Жозефіни. — Попри те, що минуло багато років, впродовж яких ти писав мені доволі рідко, я однаково пам’ятаю тебе так, мовби бачила тільки вчора... Ох, знав би ти, як часто згадую я нашу першу зустріч. І як знову стискається моє серце...

Знаєш, дивина, але, як і тоді, мені потрібен добрий вчитель музики. Юлія, моя донечка, виявляє неабиякий талант. Капельмейстер із собору святого Юра (пан Зеновій Русанович, ти мав би його пам’ятати) вихваляє її голос. Проте, мені здається, що найбільше її маленьке серденько лежить до клавіру...