Юрiй Логвин - Закляття відьмака

Від заїзду до Києва рівно день шляху.

Пішки.

Завжди і в корчмі, і на подвір’ї велелюдно і гамірно.

Тільки не сьогодні.

Учора звечора Бен Сімха закрився в своїх покоях. Почав справляти суботу. Добре замкнувся. Але страхи пробивались до його серця навіть через щире і ревне читання молитов.

Завтра Спаса.

Куховарка Марія в п’ятницю подалася до кумів. У сусіднє село. На храм. З нею пішов робітник, якого Бен Сімха винайняв у сусіднього пана.

Зосталось у заїзді лише троє хрещених — парубчак Ілько та мірошник із своєю молодицею. Ілько доводився сином куховарці Марії і був їй добрим помічником при здоровенній печі та цілій горі посуду.

Мірошник із дружиною прибув позавчора. Мандрували здалеку, десь аж із Поділля. До святих Печер, щоб вимолити собі дитинку. Їхали добрим возом. Везли щедрі дари для чернечої братії. Прибули вони спільною валкою разом із галицькими купцями та прочанами.

Однак уночі на п’ятницю щось із мірошником скоїлось. І ось він лежав слабий. Вчора його молодиця дуже засмутилась, що не потрапить до Печер на Спаса.

Та вже сьогодні, вранці-рано, коли Ілько готував затірку, весело підсипалась до нього.

— Поможи мені, золотце, коней почистити й помити…

— Та я ж увечері чистив… Тобто Михайлові помагав…

— А чи тобі важко?.. Я б і сама попорала. Але в чужім місці воно незручно. Ти їх тільки відведи до води, а я тобі там поможу. Га? — Вона схилила до плеча кругленьке личко. Довгі кінці намітки заметелялись, наче пташині крила.

Намітка була із тонкого полотна. Запаска і пояс найкращого виробітку. Однак досить помизкані в дорозі.

Ілько підгріб жар до горщика, комору замкнув, а двері корчми приткнув лозиною.

У темряві стайні Ілько особливо не роздивлявся. А коли вивів коней — здивувався. Масть така ж — булані. Але вищі за тих, окостуватіші.

Ілько оглядав коней і не рушав з місця.

— Ти чого?

— Та нічого… — махнув Ілько рукою і потяг за повід.

«Їй-богу, не ті коні! Це коні купецькі, а не мірошникові!»

Вони вийшли за гостроверхий паркан, що оточував це маленьке містечко. Як і всі поселення того гіркого і непевного часу.

І за переліт стріли з куші були біля обмілілого броду.

— Давай трохи вище. Он туди, за оті верби.

Ілько мовчки потяг коней туди.

Ні, не її коні. Вона не відповіла Ількові, як їх звати.

— Не скажу. А то ще підманеш і вкрадеш! — І засміялась, безжурно, показавши рівненькі зубки.

Ілько заходився чистити і мити коней.

Молодичка й не збиралася допомагати Ількові. Вона розвернула крайку і впустила на траву смугасту запаску. А тоді, закасавши якомога вище сорочку, пішла попід бережком.

Ілько побачив її незасмаглі підкоління. Не було ніякої сили відвести погляд від пружної, білої плоті.

Хлопчина шкрябав і шкрябав щіткою все по одному місцю. А голова його поверталась і поверталась туди, куди пішла прочанка. Нараз вона випросталась і озирнулася до Ілька.

Сорочку й на палець не попустила.

— Поверни коней, щоб оцю ковбаню заступили. Та пильнуй за дорогою!

— Для чого? — спроквола спитав Ілько.

— А для того, щоб мене ніхто голу не побачив!.. І ти не озирайся, поки я скупаюсь… Ну, ну, повертай коней і сам повертайся. Та швидше!.. Ну от і добре. Та гляди мені — не озирайся! — І сміх потаємний у її голосі бринів.

Слава Богу, ніхто по дорозі за той час не пройшов і не проїхав, поки молодиця хлюпалась за його спиною, а він безтямно тер і тер чубок коневі.

— Можеш озиратись! — почулося ззаду.

Ілько рвучко обернувся.

Вона стояла і поправляла полу запаски та підтягала крайку. Намітку зняла і безсоромно розпустила біляве волосся.

— А ти слухняний! Навіть не порухнувся, щоб на мене подивитись. Інший би не втримався… — проказала вона, роздираючи кістяним гребінцем густе волосся. І в голосі вже не чути було ніякого сміху, а ніби жаль, що Ілько не підглядав, як вона купається!