Юрiй Логвин - Закляття відьмака

— Ану ще, голубе сивенький! Тільки веселої!

— Та я б з радістю! Але треба чимось кращим горло промочити. Бо дорога в серпні завжди курна. Так горло й дере!

— Я зараз, я зараз принесу. Угорського! — підвівся підпилий лях.

Щось він не йшов і не йшов.

Сивому набридло чекати, і він на всю силу своїх могутніх легень завів про дівчину, що над Дунаєм на вінкові купальському ворожить.

Незважаючи на пресильний голос погонича, Ілько вловив знадвору кінське іржання, веселі голоси та брязкіт заліза і зброї.

Він не міг кинути вогню і вибігти до воріт, бо якраз закипали потрібки.

Ось двері в корчму розчинились, і з гуркотом вступило четверо вояків. Усі в блискучім залізнім обладунку, в яскравих ногавицях, засмаглі, як цигани, припорошені дорожнім пилом. Один пер перед собою пузате барильце, другий під пахвами — два здоровенні глеки, третій — якісь довгі оруддя з дерева та заліза. Особливо ж вирізнявся четвертий — чорнявий. Червоні ногавиці просто облипали стрункі, м’язисті ноги. При боці меч вузький. У руках дивний інструмент — гудок не гудок. Широкий, у боках опуклих гриф загнуто, наче зламаний він.

— Гей, слуги! — гарконув той, що приніс барило.

— Я слухаю, пане! — вже був перед ним Ілько.

— Хліба. Побільше! Редьки гіркої! Кухлі та миски. А що там у тебе? — він кивнув роздвоєним підборіддям до вогню.

— То, пане, вибачай, їхній гусак… Вони привезли його й наказали мені…

— Он як?! Гей, ви, добродії, люде, до одного столу! Знищимо німецьких оселедців! Нумо!

Проте лях і сивий не зрушились. І молодиця тільки очі попустила та пухлі вуста покусувала.

Тоді цей вояк у панцирі ображено виголосив:

— То ви не хочете пити за нашу перемогу над німецькими псами?!

— Мостивий пане! — підбоченився лях. — Ми ніц не знаємо. Ми тільки з Криму. Поясни нам до ладу, і ми поділимо з вами свято!

— Божа Матір! Які невігласи!!! Ви що, не знаєте, що ми, Литва, разом з поляками розбили вщент, вщент, хрестоносців?

— Ну там були і кияни православні, і смоленські полки, — додав дуже високий, той, що з дивним оруддям приперся.

— Та скільки тих киян? Та й смоленські полки — що? Німці їх усіх поклали. Посікли на капусту!

— Брате Йонасе, не гани православних. Якби вони також побігли, нам би всім був амінь…

— Та чого оце ви, панове, сейм влаштували? Пе-ре-мог-ли! І все! Пий і гуляй! — виголосив той, що притяг здоровенні глеки.

Пан у найкращім панцирі вибивав денце з барила. По всій корчмі гостро запахло оселедцями.

Запасів зелені Ількові не вистачало, і він побіг на леваду, клянучи себе, що зразу не вирвав городини. Поки обривав з огудини тугі огірки, смикав із масного намулу білі головки редьки, оббивав землю з часнику та цибулі, серце, здавалось, вистрибне йому із горла — так калатало. Все його існування в корчмі кричало йому, говорило: буде веремія.

А з корчми чулася дивна музика — солодка, дзвінка, срібні струни хтось торсав уміло й шалено.

Коли підбігав до корчми, то знав, що крізь щілину замкнених віконниць за ним стежить Бен Сімха. Знав Ілько: хазяїн страшні муки терпить, що не може обслужити вигідних гостей. Але могутній страх перед законом предків і можливим ворохобництвом цих днів міцно в’язав його волю.

Ілько влетів у двері якраз тої миті, коли музика чорнявий зайшов ззаду, за лавку і під лікоть витягав з-за столу молодицю.

— Прекрасная пані! Лише одна хвиля, ходім я покажу чудовий німецький кінь — мій здобич! Єсть добутий у чеснім герці з одним німецький лицар.

Мірошничиха годна була встати з-за столу. Але загребущі пальці сивого міцно притисли її коліна до лавки.

— То волох жартує! — пояснив, в’їдливо посміхаючись, лях. — Не слухай! Його кінь не в стайні, а на припоні. І до того ж він у конях не розуміється, бо в нього не кінь, а кобилиця.

— Що?! — заревів вояк у панцирі. — Мій товариш бреше? Ах ти ж свиня схизматська!

Але не він вдарив сивого погонича. Його вдарив ззаду той, що глеки притяг. А ляха щосили в щелепу затопив Йонас. Сивий якось гикнув і завалився головою на стіл. Лях же злетів з лави і скоцюрбився під стіною. Музика, вдячно кивнувши головою товаришам, обережно підняв з лави молодичку і поніс до внутрішніх дверей, що вели до стайні всередині заїзду.

Ілько стояв посередині корчми і дивився услід чорнявому, поки він з ношею не щез за рипучими дверима.

— Ну?!! — гримнув той, у панцирі. — Куди, вишкрябок, вибаньчився?!! Давай гусака!!!

Ілько хотів ще раз нагадати, що гусак належить погоничам. Та, зиркнувши на обох побитих, пояснив: