Станіслав Тельнюк: Грає синє море

Козак нічого не відповів, а тільки блиснув своїми темними, як ніч, очима, і панові Адамку стало це по собі. Щось отой козак, певне, замишляв, але що — поки що панові Адамку не казав…

З панами Влодзімежем та Євгеніушем пан Адамек уперто не розмовляв ось уже кілька днів. З паном Євгеніушем за те, що він посмів образити його, шляхтича, а з паном Влодзімежем — за те, що в того не вистачило розуму стати на оборону пана Адамка. «Доки не попросять пробачення обидва, доти з ними ані слова», — поклав сам собі пан Адамек.

Так вони проплавали днів із десять, їхня галера ішла уздовж східних берегів Криму, кілька разів лунали з палуби гарматні постріли, але чого б то — невільники не знали.

Якось уночі барабан забив скоріше, підгінчі забігали моторніше, гарапники та камчі засвистіли пронизливіше. З палуби залунали постріли, потім стали бухати гармати. Галера летіла, мов на крилах, а барабан бив усе дрібніше й дрібніше. Уже впав під весло пан Євгеніуш, і підгінчий навіть не встиг відшмагати його як слід, бо й на інших лавах попадало кілька невільників. Весло поважчало ще більше — то пан Влодзімеж завис на ньому. Пан Адамек, двоє козаків та грек з московитом намагалися не вибитися з ритму, але через кілька тактів збилися — і тут по їхніх спинах загуляли гарапник та камча — Анвар лупив обома руками одразу…

Цієї ночі на галері померло одинадцять невільників — не витримали шаленої гонки та нагаїв підгінчих.

Десь аж за тиждень по тому козак Панас довідався, за ким то гналася галера.

— Донські козаки пройшли повз Крим, — сказав він панові Адамку і вперше за всі дні всміхнувся.

— І що з того? — запитав пан Адамек.

— Та нічого. Може, з другого боку козаки запорізькі надійдуть…

— Надійдуть, надійдуть, — радісно вигукнув пан Адамек. — Я точно знаю, що надійдуть. Вже надійшли!

Козак Панас недовірливо подивився на пана Адамка — звідки йому відомі козацькі таємниці?!

— Я добре знаю, що мусять надійти, — прошепотів пан Адамек. І став розповідати козакові Панасу історію всіх своїх останніх пригод.

— Падлюки ж ви! — поволі промовив Панас і відсунувся від пана Адамка. — Стрілись би ви мені в чистім полі, я б вам швиденько поодчісував би голови…

— Але ж зрозумій… — почав було пан Адамек.

Козак Панас відсунувся ще далі.

Хлюпотіло море за бортом, сонячні блищики стрибали по стінах та стелі, боліли руки й ноги, боліли кості й душа…

— Ти знаєш, скільки козаків буде цього року в поході? — не повертаючи обличчя до пана Адамка, запитав козак Панас.

— Знаю. Тисяч з п'ятнадцять.

Козак Панас помовчав, мовби зважував те, що почув. Потім повернув обличчя до пана Адамка і, дивлячись йому в вічі своїми до божевілля чорними характерницькими очима, прошипів:

— Здрайці чортові… I тебе б — на палю, хоч ти здрайця! Я б вас — на палі, на палі… — і кращий серед них… А все одно

Ні пан Адамек, ні козак Панас не знали про те, що в донесенні сеньйора Гаспероні дату козацького походу подано неправильно — розбійницький писар за наказом свого отамана Амета Киримли виправив цифри і слова так, що турки чекатимуть козаків аж через місяць. А вони вже зараз гуляють у Чорному морі!

Сидів на лаві, відпочивав після тяжкої, виснажливої роботи підгінчий Анвар.

Зиркнув у його бік козак Панас, пронизав своїми очима характерницькими. Аж прокинувся Анвар, глип сюди, глип туди — хто б то мав за ним слідкувати?!

— Ну, зачекай, — тихо—тихо прошепотів козак Панас. — Сидітимеш ти ще в мене на палі…

Спав рудий московит, руді вуса лізли в його пощерблений рот, хропів грек, ще один козак лежав як мертвий, схлипували й здригались уві сні пал Євгеніуш та пан Влодзімеж.

На палубі лунали чиїсь веселі крики, світило сонце, і хтось бамкав залізом по залізу.

І ніхто не знав на галері, що десь там, на півдні, вже відпалав Трапезонт, що горить Синоп, що тисячі бранців пливуть на відбитих у турків галерах — таких, як оця, — додому, на волю, з неволі агарянської…

Десь під ранок Яремко прив'язався—таки до щогли і, вибившись із сил, зомлів…

Очумався аж увечері, кричав, гукав, але навколо була сама темрява. Страшенно хотілося пити, їсти. Він весь задубів від холоду й відчував, що ось—ось помре.

Щось хлюпнуло. Відкрив рота, прохрипів:

— Рятуйте!

Відчув — чиїсь руки мацають його плечі, голову, відв'язують його від щогли й затягують у човен — на щось слизьке й м'яке.