П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

Тривожною видалася для фашистських загарбників весна третього року війни. Зокрема, в Донбасі. Червона Армія вже переступила його східну межу. І хоча противник сховався в фортецях «Міус-фронту», було не до сну. Вдень і вночі радянські наземні війська та авіація перемелювали на своїх вогневих жорнах живу силу й техніку ворога. Горіла земля під ногами окупантів і в тилу. Грозові хмари нависли над великими й малими німецькими гарнізонами. Партизанські блискавки вражали'їх саме там, де поява месників здавалася найменш імовірною. Не встигали каральні ескадрони Долла, підняті за тривогою, осідлати коней, щоб мчати на місце однієї пригоди, як оголошувався новий алярм [* Алярм (нім.) – тривога ].

Зондерфюрер скаржився своїм штабістам, що бойова зухвалість підпільників і партизанів «переходить усякі межі». В самій столиці вугільного краю – місті Сталіно, де гітлерівці тримали особливо численний гарнізон військ і поліції, підпільники вчинили сміливу диверсію: серед білого дня напали на військові майстерні, перебили охорону, підпалили склади з авіабомбами, снарядами та порохом. Пожежі й вибухи не стихали дві доби. Ще довше тривали вибухи гніву високого начальства з гестапо. Вони докотилися і до командира карального «корпусу». Його, Отто Долла, одного з найстаріших шпигунів Німеччини і не менш запеклого ката дехто намагався звинуватити в «ліберальному ставленні до ворогів рейху». Цього зондерфюрер уже не міг стерпіти. Він видав наказ номер 0090:

«Всіх радянських партизанів надалі іменувати бандитами і в усіх рапортах та листуванні вживати цього терміну.

Командирам частин підвищити свою пильність і до бандитів застосовувати найсуворіші заходи кари аж до їх фізичного знищення.

Кожний бандит, спійманий із зброєю в руках, повинен бути негайно розстріляний частиною, яка його затримала.

Відстрочку розстрілу можна допускати лише в тих випадках, коли від спійманого керівника або члена бандитської групи можна чекати при допиті розкриття зграї».

Отак люди героїчного Донбасу були офіційно поставлені поза законом. Кожному окупантові надавалося право на свій розсуд вирішувати питання про життя і смерть радянського громадянина: назви партизаном – і вбивай. Без слідства й суду.

Свій наказ Долл не погоджував навіть з абвергрупою. В цьому й потреби не було, бо його «законотворчість» не виходила за межі дозволеного циркулярним листом начальника штабу верховного головнокомандування збройних сил Німеччини Кейтеля, який вимагав:

«Щоб у корені придушити незадоволення, необхідно з першого ж приводу вжити найжорстокіших заходів… Дійовим заходом залякування може бути при цьому лише смертна кара».

В СД кодексом міжнародного права цікавилися ще менше. Від Долла вимагали пояснень з одного тільки приводу: чому після всіх каральних експедицій підпілля й партизани продовжували діяти ще активніше: Настійно радили знайти щілину, через яку просочується таємна інформація про наміри і дії штабу корпусу.

На початку травня знову приїхав Клинченко. З відповідальною місією: з рук на руки передати зондерфюрерові відібраних і спеціально підготовлених для нього двадцять агентів.

Першим запитанням господаря до гостя було:

– Як ти думаєш, Миколо, де шукати зрадників?

– Що я можу сказати тобі, живучи за вісімдесят кілометрів від Будьоннівки? Можливо, треба вкоротити язики твоїм воякам. Вони надто багато п'ють, а отже, напевно, й базікають. – Збивав з пантелику радянський розвідник зондерфюрера. – Зробімо так: доки ти розбиратимешся з новою агентурою, я походжу по відділах штабу, придивлюся, погомоню. Якщо ти не проти – побуваємо і в підрозділах. Тоді, сподіваюся, зможу якусь пораду дати. Збери уповноважених контррозвідки при дивізіонах. Послухаємо їхню думку. Не ворожити треба в таких випадках, а шукати. Почнемо з штабу. Кому ти тут найменше довіряєш?

Зондерфюрер відповів не зразу. Щось перебирав у пам'яті. Нарешті, на його хворобливо-жовтому обличчі з набряклими мішками під очима відбилося якесь гостре хвилювання. Таким Клинченко бачив його рідко. Тільки в хвилини, коли добре натренований у вмінні приховувати свої почуття, старий абверівець давав їм волю. В пароксизмі люті Долл заволав:

– Тут є лише одна людина, готова заради своєї кар'єри та з ненависті до мене навіть на запроданство…

– Тихше, – перебив його Клинченко. – Диви, щоб якийсь мудрагель, підслухавши нас, не здумав саме в дверях твого кабінету шукати ту щілину, через яку просочується зовні таємна інформація. В пору невдач у нас буває мало друзів і багато ворогів. А начальство, в пошуках стрілочника, на якого можна б звалити вину, охоче вірить і небилицям…