Юрiй Логвин: Таємниця одного дiаманта

Не переказати, скiльки iсторiй вiн, малий син смiттяра, почув, продаючи рибу Кривому Омару. А ще скiльки почув вiд оповiдачiв на березi Тiгру, бiля старого водяного млина, в подвiр'ї їхньої вуличної мечетi. Особливо ж багато розмов точилося тут, на торжищi, про небезпечний шлях до островiв, де виростала i дозрiвала найдорожча, найулюбленiша приправа – чорний перець.

Минав час, i пiдростав Алi, вбивався в силу. Тiльки лишався страшенно худющий. Але головою його, як iз самого малечку, володiли дивнi i, безперечно, правдивi оповiдi про країни далекi.

Та й своє рiдне мiсто його цiкавило все бiльше й бiльше. Не гiрше знаменитих багдадських злодiїв i пройдисвiтiв вiн знав, як проникнути з одного кварталу в закапелки iншого, де продають найдешевшi оладки, i в якого купця найкрасивiшi жiнки та рабинi, з якого кварталу найшвидше можна потрапити на той чи iнший мiст. I хто з християн торгує найкращим, а хто найгiршим вином. Де збираються запеклi гравцi в костi, а де гравцi в нарди, де втiшаються шахами. А де потаємнi мiсця зустрiчей любителiв дiвчат i чужих жiнок. Де можна купити найкраще пальмове вино i кому можна добре продати сушенi кiнськi кiзяки.

Знав, що рибу найкраще ловити бiля величезних плавучих млинiв. Йому були вiдомi в обличчя найвправнiшi мiрошники i найчеснiшi торговцi басрiйськими фiнiками. Дорослi, однi жартома, а другi дуже поважно, свiдчили, що цi фiнiки посилюють чоловiчу силу.

Знав, у якому заїздi-ханi збираються досвiдченi мандрiвцi, а де перехожi оповiдачi казок та чудесних iсторiй. Або прочани, що намагалися обiйти якомога бiльше мусульманських святинь i славетних мiст. То були прочани з далекого-предалекого Кандагара, iз славного Герата, iз снiжних гiр Ельбурсу, де жахливi вбивцi-асасiни 12 побудували свої неприступнi фортецi.

Алi такого наслухався i стiльки запам'ятав рiзних iсторiй про дива рiзних країн, що напам'ять мiг переповiсти бiльше цiкавого, нiж було записано в багатьох арабських збiрниках казок та подорожнiх iсторiй. Але вiн нiкому й нiчого не розповiдав, а лише запам'ятовував i запам'ятовував.

I чим далi, тим бiльше якийсь неспокiй почав охоплювати його душу. Наповнював його прехудюще, але мiцне тiло. Поки вiн не зрозумiв раптом – той неспокiй, та тривога – то поклик до великих мандрiв i чудесних пригод!

Отож одного разу вiн прийшов з рiчки i, подавши батьковi багатий полов, сказав:

– Завтра вранцi рушає велика сафiна 13 з мосульськими товарами. На нiй також пливуть до Басри купцi, що мають свої лавки та кораблi у славному мiстi. Я хочу пiти з ними у плавання i побачити всi дива свiту.

– Бiдний мiй хлопчику! Iди! Я тебе не тримаю – може, хоч тобi посмiхнеться доля! Досить з мене мiтли та кiзякiв! Я все життя дивлюся лише пiд ноги! Може, ти побачиш бiльше, нiж смiття на базарах!

Старий сiв, заплакав, а малому Алi було дуже шкода свого батька, такого старого, як тодi йому здавалось, i геть невезучого.

Щоб якось втiшити i розважити батька, сказав:

– Тату, якщо я стану знаменитим мандрiвником, я тобi привезу в дарунок роботящу й слухняну рабиню. Нехай вона тобi буде за добру жiнку!

Але цi слова ще бiльше роз'ятрили душу смiттяра, i вiн проплакав усю нiч.

Алi ж досить швидко заснув, так i не вирiшивши, чи сказати про одне темне дiло, чи змовчати. Та все ж вранцi, коли побачив, що в батька сльози висохли, лише навколо очей чорнi кола, сказав:

– Тату, присягаюсь Аллахом, я не вигадав, а це менi сказав Юсуф-Дiвчинка, що служить в шинку бiля Зеленої брами…

– Той, що став на путь грiха i ганьби?! – розсердився батько. Зневажав вiн i боявся содомiтiв.

– Так! Вiн сказав менi, що всi отi гравцi в костi, i Верблюд, i Тариф, i Куввас, вони з тобою грають фальшивими кiстками. Бо ти недобачаєш. Як п'явки, вони з тебе всi монети виточують!!!

– Менi часом здавалося, що мене дурять…– похнюпився Хасан i ледь чутно говорив. – Та як же я мiг повiрити, що це роблять мої друзi, такi ж бiднi, як i я? А як же тепер?..

Хасан розгублено i розпачливо розвiв руками,

Алi лагiдно посмiхнувся i сказав:

– Тату! А лише один раз ходи в якесь iнше мiсце грати! Виграєш – добре! Один раз програєш – бiда!

– Але ж i в iнших шинках взнають, що я недобачаю…

– Тату! В Багдадi шинкiв, як зiрок на небi. Не взнають…

– I то правда! – зрадiв на хвилю смiттяр i витяг звiдкiлясь iз глибини своїх подертих лахiв дирхем старого карбування, тих часiв, коли халiфи дбали про славу i вартiсть своїх монет.

– Вiзьми, синку! Це єдине, що я не програв i не пропив! Вiзьми! Грошi, чим вони важчi – тим з ними легше!

Останньої суботи мiсяця шуббата 1, останнього мiсяця зими, коли суворi вiтри Машрiку мiняються на вiтри зi сторони Магрiбу, прощалися вранцi смiттяр Хасан i його син Алi. Холодний вiтер забирався пiд лахи i старого i малого, але вони стояли та й стояли, все нiяк не могли вiдiйти один вiд одного.