Юрiй Логвин: Таємниця одного дiаманта

Не любили, ой не любили «Переможнi» помазаники божi втiкачiв, особливо як вони раби, холопи! Петро Великий так не любив втiкачiв, що наказав рекрутiв позначати татуїровкою на руцi. А щоб татуїровка наймiцнiшою була, робили її по живому тiлу пiдпаленим порохом. Бо раптом втече новобранець, злякається шведських куль i турецьких ятаганiв, не схоче накласти головою за царя-батюшку…

Та не збиваймося на манiвцi, а повернiмося до головного – до заснування Мiста Миру знаменитим, славетним Аль-Мансуром. Вiн, як свiдчать хронiсти, довго їздив до Iраку. Бо Iрак пiдтримав його чорне знамено роду Аббасидiв * у боротьбi проти бiлого стягу халiфського роду Омейядiв. Врештi-решт Аль-Мансуру сподобалась мiсцина поруч iз сiльцем Багдад, де нiби збирались кiнськi ярмарки. Отут вiн i наказав будувати. Але й тодi, як i тепер, робили попереднi плани. Тiльки тодi було менше керiвникiв i ще менше проектантiв. I це, слава Аллаху милосердному й милостивому, щасливо позначилося на будовi мiст. Хоча, як ми бачимо, проблеми, якi зараз часом виникають з вини славетних зодчих, виникали й тодi.

План Мiста Миру насипали на землю попелом. Походив, поблукав Аль-Мансур майбутнiми вулицями та майданами свого майбутнього круглого мiста, бо в планi мiсто було як колесо вiд гарби: ступиця – резиденцiя халiфа, спицi колеса – вулицi, обiд – зовнiшнi мури з незлiченними вежами. З вулиць до резиденцiї прямого ходу не було. Тiльки по галереях мурiв через незлiченнi варти й залоги…

Аль-Мансур дбав про те, щоб у мiстi жили тiльки його придворнi.

М'ясний ринок вiн взагалi випхав за стiни мiста, бо в рiзникiв повсякчас у руках довгi гострi ножi.

Палац же приголомшував усiх, хто його бачив. I не лише золотом i смарагдовою полив'яною банею височиною аж на 80 лiктiв. I на банi вершник мiдний золочений. Переповiдають, що вершник показував списом туди, звiдкiля загрожував ворог чи «навiть, ще страшнiше, власнi пiдданi – бунтiвники».

Ми здогадуємось, що розповiдь про списоносного стража разом з арабами перенеслася до Iспанiї в Гранаду. У переповiстках їхнiх сусiдiв-християн Аль-Мансур перетворився на легендарного Альманзора.

Про чарiвного вершника на початку минулого столiття написав американський романтик Вашiнгтон Iрвiнг. Як довела славнозвiсна поетеса Анна Ахматова (а без псевдонiму – Ганна Горенко), ця розповiдь Iрвiнга так вплинула на Олександра Сергiйовича Пушкiна, що вiн скомпонував незабутню казку про золотого пiвника. I завершив її генiальним гаслом для всiх казкарiв, як членiв Лiтфонду, так i початкiвцiв: «Сказка ложь, да в ней намек – добрым молодцам урок!»

Отож мiсто збудували. Але тi, хто в ньому мешкав, потребували i їжi, i питва, i рiзних послуг всяких фахiвцiв.

I незабаром Кругле Мiсто обросло з усiх бокiв людськими житлами всiх ступенiв достатку та вбогостi.

Ну а при такому оточеннi вже нi того страху, нi тої поваги до мурiв i башт Круглого Мiста, Мiста Спокою, Мiста Миру.

Халiф Аль-Мансур, як достеменно вiдомо, нiяких вузiв не закiнчував, теорiї та практики мiстобудiвництва навiть екстерном не складав. Тому його наївну футурологiю i вiру в безпеку власної персони вибачимо.

Але навряд подiбнi речi можна вибачити так галасливо розрекламованому будiвництву мiста майбутнього, столицi Бразiлiї. Той же Аль-Мансурiвський палац, тiльки оточений не мечетями, лавками, лазнями та ханами, а звичайнiсiнькими бiдонвiлями. Ось як! I не коли-небудь, а в 70-тi роки останньої ери…

Коли маленький Алi, якого, як ми вже вирiшили, потiм називатимуть Алi аль-Багдадi (Алi iз Багдада), народився на базарi i почав своє нужденне трудове життя на тому ж базарi, то давно вже не було i «Аль-Кубба аз-захаб» – «Золотої банi» з вершником на верхiвцi – завалилося склепiння ще в 941 роцi пiд час страшної повенi. А мури палацу стирчали до середини XII столiття. Тобто їх розтягли на цеглу ще десь за пiвстолiття до народження малого Алi.

Батько Алi, Хасан, жив без жiнки i служив смiттярем на базарi.

Отож доводилося йому все робити власними руками. I смiття прибирати, i кiзяки, якi назбирав на базарi, продавати дрiбним торговцям, якi скуповували й перепродавали не лише кiнськi та волячi кiзяки, а й людськi фекалiї. Доводилося самому дiставати поживу, самому готувати страви i доглядати за малим.

Жив смiттяр з малим в щiлинi мiж двома будинками. З одного боку був маєток знаменитого ювелiра, а з другого боку був будинок лiкаря-християнина.

Ювелiру батько платив за те, що вiн зайняв простiнок мiж двома будинками. Платив i лiкарю-християнину теж за те, що спить в затишку товстих глиняних мурiв.