Юрiй Логвин: Таємниця одного дiаманта

Гарненький гулям-текiнець1 швидко зiбрав у кошик пригощання, скочив на коня i погнав його чвалом по дорозi навкруги.

Як вiн наздогнав перехожого з мавпою, не було видно. Але повернувся швидко. Тримав порожнiй кошик, руки в нього тремтiли i з коня вiн не злазив.

– Що?! – с жахом, спадаючим голосом спитав купець.– Джин?!!! Мана?! Розвiявся з пилом?..

- Нi, господине!.. Я частину лакiткiв сховав собi, а ця… тварюка… Цей зачаклований принц… вiн скочив на коня i витяг… Тiльки менi повернув мiй хлiб позавчорашнiй i шмат в'яленого м'яса, що я вже п'ятий день як собi купив…

- Звiдки ти знаєш, що мавпа – принц, та ще й зачаклований?! – аж пiдскочив купець.

- Вiн, той… чародiй… так його назвав… Вiн йому сказав; «Принце, вiддай рабовi рабове! Вiн теж їсти хоче!» I цей перевертень подивився на все, помацав, попробував зубами i вiддав менi… моє…

- А що цей говорив? Що вiн тобi сказав?!!

- Вiн… вiн… вiн… наказав передати… що погода буде добра… чотири днi… для соколиних… ловiв, а потiм щоб ти… полював з гончаками… Дякував за пундики.

- Ну що я тобi говорив?! Вiн чаклун, без усякого сумнiву!

- За всiма чародiйствами i чарами завжди стоїть або фокус, або шахрайство… Вiн моряк, найкращий дресирувальник, якого…

- Я вже це знаю!

– Але цього iншi не знають, iншi!..

I знов сперечалися Аль-Джаубарi та його меценат, i кожен на користь своїх доказiв проводив безлiч прикладiв…

Як напророчив колишнiй моряк, перших три днi купець та Аль-Джаубарi розважалися соколиними ловами. На четвертий день птахи нараз кудись зникли. Повiяв легенький вiтерець, i тодi замiсть соколiв – шахiнiв настала черга гончакiв.

Коли вони пiсля вдалого полювання десь на шостий день стомленi поверталися через мiстечко, купець не витримав:

– Я просто вмираю вiд голоду, о мiй любий Аль-Джаубарi! Спинимось i хоча б трохи бургулю з кисляком перехопимо в оцiм ханi.

Хан був один у мiстечку, i будинок господаря виходив у хан глухою стiною.

Вiн сам прислужував високим гостям, старався з усiх сил. Навiть десь у бедуїнiв, на всяк випадок, дiстав степових печериць i пiдсмажив їх у теплiм коров'ячiм маслi. Пригостив дорогих гостей i молозивом та смаженою сараною з верблюдячим кисляком – хотiв у купця винайняти шмат поля пiд баштан.

Наситившись, купець солодко вiдригнув i задоволено виголосив:

- Добре, що ми тодi пiдiйшли до цього чаклуна з мавпою! Бо я збирався спочатку з гончаками вiдправитися в степ, а тодi вже побавитись iз соколами…

- Господине,– низько кланяючись, вибачився господар хану,– маю тобi сказати, що два днi тому в моєму заїздi перебував подорожнiй з мавпою. Тiльки то не мавпа, прошу мене вибачити, а зачарований принц. А сам вiн був при ньому адмiралом. I всi того нещасного

Принца покинули, крiм нього, тобто Адмiрала. Вiн, колишнiй Адмiрал, побивається, що зразу не навернув Принца в нашу вiру! Може, тодi вдалося б цих чарiв позбутися зразу… А тепер вони вдвох бродять по свiту i шукають порятунку вiд проклятої…

- Вiд кого, вiд кого?! - стрепенувся зачудований купець, а Аль-Джаубарi зневажливо i поблажливо засмiявся.

Господар хану нахилив бородате лице до вуха купця i голосно прошепотiв:

- Принцеси з країни Чампу! Вона страшенна чародiйка! Заграбастала всi коштовностi принца. Його слонiв, золото, камiння i чорних рабiв-воїнiв. Вони там у височеннiй цiнi. Слон ненабагато дорожчий за зiнджа-воїна! Вона хотiла пiдбити принца проти його батька.

- Та не Принц ця мавпа, i не Адмiрал цей колишнiй моряк! Вiн дуже шляхетний i обережний пройдисвiт, нi, штукар! I до всього ж розумний настiльки, що нi в кого нiчого не просить! Чи я брешу? Вiн у тебе, хазяїне, хоча б щось попросив?

- Нiчого. Хiба тiльки кiмнату на другiм поверсi або дозволу лягти спати па даху…

- Для чого? – поцiкавився Аль-Джаубарi – Вiн не пояснив?

– Вiн, добродiю, менi нiчого не пояснював, але я сам допетрав, коли почав за ним спостерiгати. Знаєте, мене якийсь неспокiй охопив, недовiра, пiдозра. Спочатку, щиро кажучи, я всьому повiрив, що вiн сказав, а згодом почав сильно сумнiватись. Надто вже вiн не схожий на пройдисвiтiв, яких менi тут, в хан, довелось надивитись. Не мiг я спати, випив настою, щоб бадьоритись, i дивлюся, чекаю, коли вiн вийде з комiрчини. Виходить. Один. Вийшов на галерою i став зорi роздивлятись. Потiм вийшов на середину двору. Собака до нього кинувся, загарчав. Вiн поговорив iз собакою, i той пiшов вiд нього. Тодi вiн витяг щось з-за пояса. Нiби дощечка з дiрочками i шворка з вузликами до неї прикрiплена. Почав вiн, один кiнець шворки в ротi тримаючи, по тiй шворцi дощечку совати i на зорi крiзь ту дощечку дивитися. Потiм запхав своє начиння в свiй широкий пояс i пiшов зробити омовiння. Затим по приставленiй колодi з галереї вилiз на дах. I зразу ж, я й не помiтив, бо вiн не кликав, з'явився на даху Принц, тобто, мої любi гостi, мавпа. Обернулись вони до кибли точнiсiнько, це я свiдчу твердо, i почали творити нiчну молитву. Говорив Адмiрал неголосно, але я чув окремi слова i на такiй вiдстанi. Вони скiнчили молитву i спустились на галерою, а звiдти зайшли в свою комiрчину, i я добре чув, як вони засували у дверi брус… От так… Потiм, вдень, вiн читав Коран у комiрчинi. А Принц, тобто мавпа, сидiв на даху комiрчини i споглядав за тим, що дiялось у дворi. У полудень, коли настав час салят-аз-зухр, мавпа, тобто Принц, скочила на галерею i почала шарпати Адмiрала. Адмiрал сховав Коран, вийняв свою дощечку з дiрками i вимiряв сонце, а тодi зробив омовiння i на даху сотворив молитву. Разом з Принцем, тобто мавпою. Я спитав у нього потiм, чому вiн не пiде до мечетi. А вiн вiдповiв, що боїться темних людей, якi не зможуть вiдрiзнити зачарованого Принца вiд звичайнiсiнької мавпи. Я почав наполягати, щоб вiн усе ж пiшов до мечетi з Принцом, тобто мавпою, що нашi люди богомiльнi й доброзичливi, i якщо Аллах з ним, то вони всi його признають. Щиро кажучи, я знову почав сумнiватись, чи не шахрай вiн. Якраз була середа. I вiн, тобто Адмiрал, сказав менi, щоб я його пустив на дах будинку, вiн там молитиметься i цiлу добу нiчого не вiзьмуть вони в рота, анi води, анi крихти їжi. Бо вiн дуже хвилюється i хоче, щоб Аллах дав йому знамення.