Євген Куртяк - Спалені обози

— Приведіть цього… — Микитка ляснув пальцями.

— …полковника Саборського, — посміхнувся Грицан.

— Так-так, Саборського.

— І будете перекладачем, — додав Ціріц. — І взагалі… Ви добре перекладаєте, вправно. Будете мені перекладачем.

— Це наказ?

— Вищим рангом таких запитань не задають.

— Йдіть за полковником, отамане, — сказав Микитка.

Вони всі гадають, що я рукавичка, — Грицан стис зуби, — що мною, хто хоче, той може поштуркуватися…

Хоча він і обурювався, проте наказ виконав. Коли вернувся з Саборським — ні Тарнавського, ні Шаманека. Грицан почувався приречено, мов людина без домівки. Чи на безлюдному острові. Однак опанував собою — треба зводити Микитку та Ціріца з Саборським. І він сказав:

— Прошу знайомитися, панове, — і взаємно представив.

— В основі визнаємо дотеперішні переговори, — тягнув Микитка, набиваючи собі ціну, — проте сам договір можемо затвердити тільки в порозумінні зі своїм урядом.

— Згода, — Саборський сухо. — Залишимось у Вінниці.

— Чи добре ви влаштувалися? — ввічливо поцікавився Ціріц, а гострі його очі обмацували лице денікінця.

— Цілком.

Справді, Саборський мовчакуватий, — подумав Ярослав, — значить, я бодай трохи психолог — з першого разу розгадав.

— Отамане, — Ціріц до Грицана, — полковника відпровадить до готелю мій ад’ютант, а ви поки що залишіться.

«Що то має означати? — насторожився Ярослав. — Буде мене допитувати? Нічого не вийде! За мною тінь Тарнавського».

— Отамане, — сказав Ціріц, як тільки вони залишилися самі.— Завтра разом їдемо потягом у Деражню.

— Де вона, та Деражня? — не питав, однак, чого.

— Між Проскуровом і Жмеринкою, — пояснив Микитка. — 3 вами будуть провожаті. А ви — за перекладача.

— Тільки з самого досвітку, — застеріг Ціріц.

— Та уже ж вечір.

— Заночуйте тут.

«Ще одна комедія, — поморщився Ярослав, — я ж навіть Оксани не побачу. Ну й запрягли… Але хоч круть, хоч верть, а слухати доведеться. Зрештою, може, це щось важливе. Що ж, зняли Тарнавського — то зняли, — життя не припиняється».

— Повезете договір до Петрушевича, — сказав Микитка.

— А-а, ясно…

І як був приголомшений Грицан, коли в Деражні, на залізничній станції, побачив не лише Петрушевича, але й Петлюру, прем’єра Мазепу, отамана Сальського, — аж моторошно стало. Йому здалося, що зараз над ним вчинять самосуд, — такі всі були напружені.

— Читайте, — сказав Петрушевич.

За вікном вокзальної кімнати чахкав паровоз, а Грицан вийняв з теки акуратно склеєні сторінки.

— Тільки помалу, — застеріг Петлюра. — Щоб ми зрозуміли.

— Зрозумієте, — Грицан з натяком.

І він почав читати. Голосно. Виразно. Роздільно. Часом наголошував на окремі слова, наче хотів дошкулити чи то диктатору, чи Головному отаману.

— Ось і все…

Він намірився був покласти документ на стіл, за яким сиділи Петлюра з Петрушевичем, навіть підняв ногу, щоб ступити крок, як у цю секунду… Петлюра з усієї сили загатив кулаками об цей стіл, — він товк так, що, здавалось, стіл трісне.

— Розстріляти! Розстріляти Тарнавського!

На нім не було лиця. Очі вибалушені. На губах піна. Волосся скуйовджене. Голова тіпається. А кулаки машинально барабанять. Грицан ще ніколи його таким не бачив. Збожеволів, чи що?

— Арештувати! Арештувати!

— Угм, угм! — мгикнув Петрушевич, не відкриваючи рота.

— Розстріляти…

— Пане Головний отамане, — затяг мирно Петрушевич, як тільки Петлюра втихомирився. — Ми все-таки числимо себе Європою. В нас є військові закони і суди, в обов'язку яких дослідження вини і кари.

— Зважте на положення армії,— додав Ціріц.

— Але це зрада! Зрада! — Петлюра істерично.

— Однак же… — посмілів Ціріц.

— Гаразд! Тоді ведіть розмову від обох армій!

— Панове, давайте домовимося спокійно, — Петрушевич звів правицю. — Пане Ціріц, вертайтесь у Вінницю. Ми тут усе вирішимо і про все повідомимо телефоном, як бути далі.

— Ваше право, — стенув плечима Ціріц.

«У цьому казані можна зваритися, — подумав Ярослав, — до самих кісточок… Як вони не розуміють, що на одному стільці не можна двом нормально сидіти? А ще хочуть, аби їх слухали».

— Перекусимо — і в дорогу, — сказав надворі Ціріц.

Але дорога була лише до Жмеринки, — звідти цього дощового вечора — жодного поїзда до Вінниці. А втома душила все сильніше та сильніше, і здавалось Грицану: зараз упаде; на вокзалі ж — навіть стати ніде: хворі тифом галицькі стрільці, обдерті, зарослі цивільні з мішками — стогін та гамір. І тут Ціріц проявив дивовижну кмітливість: знайшов якогось чоловіка, добре заплатив, і той пустив їх до вагона, що вранці мав відправлятися. «Кажуть, хліб усьому голова, — думав Ярослав, — а я б уточнив: якщо хліб усьому голова, то гроші до всього ключ…»