Євген Куртяк - Спалені обози

…На основі уповноваження Головного коменданта збройних сил Півдня Росії ген. Денікіна потверджую сей протокол.

Станція Зятківці, 24 ст. ст. жовтня 1919.

Комендант війська Новоросійської області генерал-лейтенант Шіллінг.

— Вітаю вас, господа, — генерал Слащов говорив цілком щиро, — я радий, що ми дійшли порозуміння. А тепер чисто, так сказати, технічне питання: хто з вас поїде в Одесу?

Хвилина замішання. Галичани зглянулись допитливо один на одного, і Грицан, не довго думаючи, вирішив за всіх:

— Отаман Лисняк і сотник Левицький.

— Дуже хорошо, — задоволено сказав Слащов. — А з вами до Вінниці поїде полковник Саборський і два офіцери.

— Вельми приємно, — Грицан скосив очі на Саборського: мовчазний, але надзвичайно серйозний.

— А тепер, господа, прошу вас до… — Слащов широко всміхнувся, навіть змовницьки підморгнув. — До іншого столу…

Обід був з чорною ікрою та коньяком. Щирою бесідою і дотепами. А назавтра, опівдні, поїзд доставив Грицана та Саборського з двома офіцерами у Вінницю. Грицан якось аж полегшено зійшов на перон. Через пару кроків зіткнувся з Горлицьким.

— Привіт дипломатам! — вигукнув Іван.

— Привіт, — Грицан подав йому руку.

— Ну, як?

— Все нормально.

— А в нас новини!

— З’явилася Мати Божа?

— Не смійся, бо зараз будеш плакати… Генерал Тарнавський одержав — чуєш? одержав! — тримісячну відпустку…

— Не розумію. Кажи серйозно.

— Диктатор зняв Тарнавського.

— Та не може бути! — Грицан, здавалось, забув, що поруч очікувально стоїть Саборський з обома офіцерами.

— Замість Тарнавського — Микитка, — повідомив Горлицький. — Замість Шаманека — Ціріц. Отак, друже!

— Ко-ме-дія…

— Найбільша комедія — що і Микитці, і Ціріцу вже присвоєно чин генералів. Лягли полковниками — пробудились генералами… До речі, і Вольфа заодно зробили генералом.

Грицан озирнувся на Саборського. Що ж робити? Як бути? Тільки не губися — і тупик має вихід. Умить зметикувавши, запитав Горлицького:

— Маєш, Іване, якесь тут авто?

— Маю, бо патрулюю.

— Хай одвезе нас до «Савоя». — І Грицан повернув голову до Саборського. — Пане полковнику, зараз ви оселитесь в готелі, я доповім командуванню, а потому вже вирішимо всі інші справи.

— Прийнято.

— Іване, веди до авта.

«Хм! Хм! — отямлювався Грицан. — Дивовижно! Одначе візьми себе в руки. Поміркуй розсудливо. Не про те, що Петрушевич змістив Тарнавського, — про це буде час подумати». Але важко думати про щось інше. Неймовірно. І все ж — треба! А що довго думати? Чого? Піду по вітру… Я сповнював волю командувача. Не міг же я не виконати наказу. І вони хай собі роблять, що хочуть!»

Розмістивши Саборського і його офіцерів у готелі «Савой», Грицан прудко, щоб не лізли в голову зайві думки, подався до штабу армії,— переступив поріг канцелярії і вкопано зупинився: очі набачили Тарнавського. Камінь — з плечей: то було Грицанове спасіння. Тарнавський, щоправда, сидів збоку, а на його місці — Микитка, проте зараз це нічого не важило. Так, це порятунок! Тарнавський все візьме на себе, як і Шаманек, що примостився поруч з Ціріцом.

— Я прибув, — Грицан виструнчився.

— З чим? — спитав Микитка.

— З договором і денікінським полковником.

— Полковником? — Микитка залупав очима.

— Так, — уже зовсім спокійно відповів Грицан, нарешті розслаблюючись. — 3 полковником Саборським і двома старшинами.

Ще більше лупали очима Шаманек та Ціріц, оскільки ані словечка не розуміли по-українськи, — сиділи наче бовдури.

— Де ж вони?

— Я залишив їх у «Савої».

— Добре, дуже добре, — машинально залепетав Микитка. — То який же ви привезли договір, пане отамане?

— Най зачитає,— сказав Тарнавський. — Тільки сядьте.

Грицан зустрівся з ним поглядом і нічого не прочитав — Грицан потонув у м’якому фотелі. Микитка тим часом по-німецьки тлумачив Ціріцу та Шаманеку, свідками чого вони є. Шаманек здерев’яніло мовчав, а Ціріц промимрив:

— І по-німецьки хай перекладе.

— Добре, — сказав Грицан.

— Дозвольте, панове, — Тарнавський підняв угору вказівного пальця, як тільки Ярослав упорався з дорученням. — Ви, як нова команда, маєте право і можливість цього договору не признавати і або почати нові переговори, або шукати іншої розв’язки. Я зазначу ще раз, що робив те, до чого був приневолений.

— Говорите, як дитина… — скривився гостроокий Ціріц. — 3 причини теперішнього катастрофічного положення, як і під оглядом матеріальним, так і моральним, мусимо теперішні переговори в принципі признати. Що ж до справи самого ратифікування протоколу, будемо ще говорити з денікінськими представниками.