Євген Куртяк - Спалені обози

— Біда… В Антона тиф, — з розпукою видихнув.

— Та ти що! — вжахнувся Анатоль.

— Йдемо до лікарні!

— А що з того? Чим поможемо?

— Бодай глянемо!..

— Хіба бодай глянемо…

Чимчикували не розмовляючи, аж допоки… Ярослав зупинився як укопаний, застиг, очманілий: обік вулиці в плиткій фосі голодні пси потрошили мертвого стрільця, — вони з диким гавкотом, вереском жерлися поміж собою, рвали самих себе і стрільця… Поточняк вхопив револьвер, не цілячись, вложив одного, другого, третього… Інші розбіглися.

— Жах! — випалив сполотнілий Грицан.

— Це ж вони… вони… — Анатоль недокінчив.

— Треба сказати, щоб похоронили…

— Це ж нас таке чекає…

— Не говори!

Чим ближче до лікарні, тим моторошніше робилося на душі. Грицан попросив зачучвереного санітара:

— Викличте Тетяну Острогляд.

— Не знаю такої…

— Як не знаєте?

— То розпитайте! — рявкнув Поточняк, що ніяк не міг оговтатись від щойно пережитого; здавалося, зараз висмикне револьвер й розправиться з санітаром, як допіру з псами. — Марш! Бо пристрелю!

Оклик Поточняка подіяв магічно: зачучверілий санітар умить щез, а Таня вмить з’явилася, бліда, змарніла, білий її халат увесь закалений. Ярослав підсвідомо ступив крок уперед.

— Антон тут?

— Марить… Не впізнає мене…

— Дозволь глянути, — сказав Поточняк.

З палати задушливо тхнуло; якби не Таня, обидва мимоволі заткнули б носа. Ліжка зсунуті впритул, по двоє; хворі, мов обземки на мосту, лежать упоперек… Щільно один до одного… Один до одного… Ні Грицан, ні Поточняк не впізнали Антона… А Таня розпачно зронила:

— Він не виживе…

— Царство смерті…— Ярослав не чув її.

— Дійсно… — підтвердив Поточняк.

Зачучверілий санітар, що зустрівся їм першим, разом ще з одним, ні на кого не звертаючи уваги, вхопили тифозного за руки й ноги, безцеремонно звалили на ноші.

— Ви що робите?! — заволав Поточняк.

— Він мертвий, пане, — відказав зачучверілий санітар, ніби йшлося про трухляве дерево. — Його місця живі чекають…

— Спершу хоронили по-Божому, — наче крізь сон говорила Таня. — А тепер не вистачає трун — кидають у яму і закопують…

— Господи мій… — Грицану стало жахно.

— Ми ще прийдемо… — промимрив Поточняк.

Таня ніяк не зреагувала — сліпо блимала очима, глуха й відречена. А надворі цідився дощ… Як і до того, Поточняк з Грицаном не розмовляли; Антона могла врятувати хіба що воля Божа… І обидва це розуміли. Перед будинком штабу їх перестріла Оксана.

— Петрусь захворів! — зойкнула у відчаї.

— Жах! — іншого слова Ярослав не знайшов.

Поточняк промовчав.

— Його треба врятувати! — скрикнула Оксана.

— Іди сам, Ярославе, — знесилено сказав Анатоль. — Я більше на ці подвиги не здатен… Вибач, я не винен…

— Хто ж тебе примушує…

— Ходім, — Оксана смикнула Грицана за рукав. — Ну, ходім!

— Та ходім…

Повітря в тісній, наглухо зачиненій кімнатці було сперте, з важким запахом, а маленький, зжовклий та схудлий Дударик лежав поверх брудної постелі, як правічна мумія в музеї, лежав без пам’яті, але співав.

— Оксано, біжи за фірою, — глухо розпорядився Грицан.

— Ярославе, але ж я…

— Що? — гаркнув. — Кажу: біжи за фірою!

Аж перегодя він схаменувся, подумавши, що самому треба було податися на пошук підводи, але він після відвідин Вайди перебував у такому трансі, що слова видобувались машинально, — він сам не відав, що говорить та що робить.

— Знайшла візника! — вбігла Оксана.

— Слава Богу… — пробурмотів Грицан під ніс.

У віз була запряжена низькоросла, вогка, аж волохата шкапина, спереду, на полудрабку, сидів фірман. Ярослав не бачив його обличчя — воно сховане під капюшоном з церати. Обережно вклавши Петруся на прогнилу солому, Ярослав мало не штовхнув у спину того незнайомця під капюшоном:

— Поганяйте до найближчої лікарні! А ти, Оксано, вертайся, чого будеш мокнути, сам якось справлюся.

Фірман вйокнув, та шкапина не квапилася рушати, мов не її це стосувалося. Тоді фірман обережно вбатожив її по гострих клубах — ані кроку. Лаючись останніми словами, зіскочив з полудрабка й взяв шкапу за вуздечку — аж тоді пішла…

— Тпру-у-у! — зупинив шкапину фірман. — Приїхали. — Кивнув на вузький та довгий будинок, схожий на барак.

— Може, поможете донести?

— Спершу спитайте, чи приймуть, — сказав фірман, не висуваючи голови з-під цератового капюшона.

— А чого це не приймуть? — майже обурився Ярослав.

— Все ж поспитайте…