Євген Куртяк - Спалені обози

Грузька дорога. Безконечно довга, як хвороба. І глибокі калабані. Низькі сірі хмари, холодний вогкий вітер і голі в імлі поля. З почорнілої стерні здіймається тьма чорного вороння. Каркає і каркає. Шукає поживи. А Вайда веде свою сотню. Сотню… Яка то сотня, — корчиться йому в голові,— якщо з сотні лишилось сімнадцять! Сунуть, сунуть в останню безодню, сунуть, як марево…

«Це ж нелюдом треба бути, щоб нас посилати на фронт, — Антонові бракує слів на прокляття. — А може, й нелюд цього не зробив би…»

— І коли кінець цій Голгофі? — стогне Галайда. — Коби вже борше здохнути…

Його слова повисають у повітрі, як павутина, бо вже й нарікати нема сил. Навіть нарікання набридли… Йдуть і йдуть… На погибель? Адже денікінці чи більшовики не щадять. І війна — не мама… А вони босі й голі. Всі до одного босі й голі. А худі коні ще вчора звечора вибилися з сил, попадали, ледь дихаючи, і Пилип, плачучи, мов дитина, перерізав їм шиї… Потому гуртом поздирали шкіру — харч на кілька днів…

— Заночувати доведеться в полі,— розсудливо мовить Вайда. — Бо щось не видно села…

Розклали багаття, та чужі вогнища не гріють. Насмажили конини, а вона солодка й приторна… А ніч темна й довга, як життя нещасного чоловіка… І бридка вода без цукру… Пшеничні снопи постелили собі під голови, накрилися ними — толочиться, витікає, гине, як люди, збідоване зерно… А може, все-таки проросте, — думає Вайда, — вродить наступного року. Але що воно може вродити? Вироджене виродків і родитиме… Що ж чинити? Може, не йти на фронт? Власне, де той фронт? Ні, не поведу я людей на вірну смерть. Лише б дістатися якогось села, лише б знайти прихисток, а звідтам — аніруш! Хай навіть судять мене до розстрілу!

На досвітку знов починає мрячити дрібний дощ, відтак густішає, а на ранок вже лиє, мов з цебра.

— Підемо далі,— вмовляє-благає стрільців Вайда, обводячи кожного болісним, тяжким поглядом. — Ми мусимо йти далі, бо інакше зогниємо, як ці снопи…

Навіть балакучий Галайда не озивається, — ніхто не хоче вставати, — вгрілися в холодній цій мокроті, бо так затишно, так приємно, як було в дитинстві біля грудей матері… Вайді й самому не хочеться вставати, але треба, бо рух — то принаймні якась ознака життя. І Вайда рече:

— Хлопці, дорогі мої, рідні, я не поведу вас на фронт… Тільки доберімся до якогось села, до якогось житла…

— А дійсно, товариство, як хочемо жити, треба розворушити свої мощі,— і Галайда підводиться першим.

І поволоклися — понурі, як колись заробітчани, і раптом він, Пилип, черпає звідкись енергію:

І — о диво! — стрільці, чавкаючи по багнюці обв’язаними онучами ногами, його підтримують. І хай не лине пісня, як належало б, хай неголосна вона, але — жива. І немов у казці з сірої пелени дощу виринає село. Несподівано, на приємність-втіху, знаходять у нім своїх — таких же голодних, холодних та босих. І хворих. Майже всі хворі. І все-таки село — бодай запах людського житла. І то вже легше… Раптом Вайда впізнає Горлицького; кудись той борзо чимчикує. Вайда згадує вінницький ресторан-шинок «Якір» і кидається до Івана, наче до брата, хапає за руку, збуджено белькоче:

— Як? Ти тут?

— Хочу власними очима бачити стрілецтво. — І з сарказмом: — Це ж так цікаво буде для історії…

— І що робити далі?

— Арештувати всіх старшин і брати командування в руки стрілецтва, — без роздумів, без вагань каже Г орлицький. — Це вони, старшини, довели нас до такого стану, це з їхньої вини стільки гине стрільців!

— А що це дасть — арештувати? — не розумів Вайда.

— Будемо з більшовиками і будемо вільні. Більшовики не покладаються на Антанту, на сторонню допомогу. Самі державу творять. Робітничу державу, без панів. Женуть Петлюр, денікінців та іншу нечисть, щоб не пили людську кров.

— Це треба обдумати…

— Думати? — різко перепитує Горлицький. — Але чим довше думати, тим більше сохне голова. Ми будемо думати, а тим часом губитимуться людські життя. Ні, тут мало треба думати! Тут треба багнет гострити!

— Ніби й мудро речеш, але чи захоче стрілецтво на таке піти? — вагається Вайда.

— Захоче, якщо добре з ним поговорити. Слово — воно, знаєш, наче крапля, ота крапля, що годна камінь продовбати.

— Звісно, воно так, але то треба думати. І чи всі підуть за більшовиками? То ще питання…

— Треба зробити так, щоб пішли!