Євген Куртяк - Спалені обози

Петрушевич, поклавши трубку, заходив по кімнаті. Так, до Вінниці… Хм! Зупинився посеред кімнати. До Вінниці? Але ж денікінці можуть натиснути… А стан Галицької Армії такий, що… Що тоді? А крім того, з-під Одеси сунуть більшовики… Правда, як допіру сказав Тимцюрак, вони поки що зупинилися. Саме так — поки що… А як рушать далі? Звичайно, можна виправдати себе тим, що галичани воюють з денікінцями… ліниво. Одначе якщо зіткнуться три армії… Ні, таки в Кам’янці-Подільському надійніше — далі від фронту.

І він одразу ж поспішив до телефонного апарата, сам викликав на провід Тарнавського.

— Знову я.

— Слухаю вас.

— Розумієте… — Петрушевич на секунду затявся. — Розумієте, справа дещо міняється… Поки що мусимо затримати переїзд до Вінниці, бо маємо тут спішні питання.

— Воля ваша.

Але Петрушевич не міг бути переможеним. Він не звик відступати. В голову блиснула думка:

— Ось що: ухвалено писати історію Галицької Армії,— так, його осінила блискуча думка!

— Історію? — зам’явся генерал. — Зараз?

— Буде наука для нащадків, — уже зовсім упевнено твердив Петрушевич, радий, що народилася ідея.

— Та написати історію легше, ніж її творити, — в голосі Тарнавського були нотки смутку.

— Робіть, як наказую!

— Що саме? Сідати мені й писати історію чи воювати? — то вже була іронія.

— Знайдіть того, як його?.. Грицана. І пришліть негайно до мене, я дам відповідні інструкції.

— Знайду й пришлю…

— Я скоро до вас приїду!

— З приємністю чекаємо…

Петрушевич не збагнув настрою командуючого, але він добре знав, що армія сердита, що Начальна команда і штаб Петлюри вічні вороги. І їх не примирити…

Тимцюрак приніс йому листа з Парижа, в якому галицькі посланці повідомляли: щоб завоювати дорогу до Антанти, треба вступити в союз з Денікіним, хай це буде федеральний союз.

І Петрушевич знов надовго замислився, він не міг відразу прийняти рішення. Адже треба було укласти угоду з росіянами. Поки він розмірковував, про листа стало відомо Петлюрі, і той моментально примчав — розбурханий, нервовий, обурений, аж трусився, випучуючи очі та смикаючи вустами.

— Це неподобство! — закричав з порога. — Ви хочете союзу з Денікіним, купленого ціною державної самостійності?

— Дивно, — на цей раз Петрушевич був незворушний. — А хіба це подобство, що ви хочете воювати з поляками проти більшовиків на основі союзу, купленого коштом Галичини?

— До чого тут союз з поляками? — Петлюра різко повів плечем. — Я жадаю кращого для українського народу.

— Коштом Галичини…

— Ви ж, пане диктаторе, дуже добре знаєте, що на похід поляків до Збруча була санкція Антанти, — Петлюра не здавався. — Отже, пощо звалювати на мене?

Дивна створилася ситуація: для боротьби з більшовиками Петлюрі конче потрібні були галицькі стрільці і польські легіони, а Петрушевичу для відвоювання від поляків Галичини — петлюрівські війська, а можливо, навіть і більшовицькі…

— Як і добре знаєте, — продовжував майже кричати Петлюра, — що недавно мій уряд вислав до держав Антанти свіжу ноту, в якій ми хотіли…

— Там нічого нема про Галичину! — Петрушевич і собі закричав. — Там ви лише осуджуєте денікінців, звинувачуючи їх у тому, що вони перешкодили вам добити більшовиків, а водночас нишком шукаєте з ними союзу.

— Ми думаємо про загальну Україну, а ви лише про свою Галичину. Що то за робота? Куди так годиться?

— А, що ви там думаєте! — Петрушевич махнув тонкими пальцями. — Генерал Бредов не захотів вести переговорів з Омеляновичем-Павленком. Денікін не хоче вас знати!..

Поки вони день у день скубали один одного, червоні пробилися-таки на північ, а війська Денікіна зайняли Козятин, Вапнярку та Умань, спрямувавши подальші удари на Вінницю, Жмеринку та Могилів-Подільський.

Петлюра знов прибіг до Петрушевича. Петрушевич сидів сам не свій. А Петлюра заламав руки.

— Треба рятуватися, бо пропадемо — всі пропадемо! Я певен, я глибоко переконаний, що ми спільними зусиллями зможемо стримати наступ денікінців.

— А де взяти тих сил?

— Використати резерви!

— А де їх узяти?

— Де! Де! — передражнив Петлюра.

— В армії — тиф… Ви знаєте, що на нашу армію кинувся тиф? — зворохобився Петрушевич. — А ви говорите про якісь резерви.

— Треба мобілізуватись! Відступати нікуди!

— Що пропонується конкретно?

— Ми спільно повинні оголосити війну Денікіну. І хоч раз бути між собою щирими…

— А Антанта як на це подивиться?