Раптом Катріона зблідла і відняла од мене руки.
— Деві, заберіть мене від нього! — вигукнула вона. — Я відчуваю щось недобре, він нечесний. Насувається якесь лихо. Мені страшно. Які можуть бути у нього справи з королівським судном? Що в цій записці? — і вона показала мені листа. — Передчуваю, що в ньому криється нещастя для Алана. Розпечатайте, Деві, розпечатайте і прочитайте!
Я взяв конверт, оглянув його і похитав головою.
— Ні, я нездатний на це. Не можу розпечатувати чужі листи.
— Навіть тоді, коли йдеться про порятунок друга?! — вигукнула Катріона.
— Важко сказати, але думаю, що ні. Коли б я тільки знав напевне!
— Вам треба тільки зламати печатку, — наполягала вона.
— Знаю, але не можу цього зробити.
— Дайте сюди листа. Я сама розпечатаю.
— Вам теж не можна, — умовляв я її. — Вам особливо. Лист стосується вашого батька і його честі, хоч ми в ній і сумніваємось. Звичайно, місце тут само по собі небезпечне, не кажучи про корабель, лист до вашого батька і офіцера, який переховується на березі. Офіцер, очевидно, не один, з ним є й інші. Я певен, що за нами стежать. Лист неодмінно треба розпечатати, але не ми мусимо це зробити.
Мене вже почало непокоїти передчуття якоїсь прихованої небезпеки, коли я раптом помітив Алана, що повертався додому один серед піщаних пагорбів. Військовий мундир надавав йому бравого вигляду, але я не міг не здригнутися, коли подумав, як мало допоможе йому цей мундир, коли його спіймають, кинуть у човен і одвезуть на борт «Морського коня» як дезертира, заколотника і засудженого вбивцю.
— Ось той чоловік, — сказав я, — що має право розпечатати листа або ж не робити цього, як він вважатиме за потрібне.
По цьому я гукнув Алана, і ми з Катріоною підвелися, щоб він міг нас побачити.
— Коли це правда, коли це нове безчестя, то чи зможете ви перенести його? — допитувалась дівчина, проймаючи мене іскристими очима.
— З таким запитанням до мене зверталися ще тоді, коли я вперше вас побачив. І як ви думаєте, що я відповів? Сказав, коли любитиму вас, як любив тоді, — о, тепер я люблю вас ще більше! — то одружуся з вами хоч з зашморгом на шиї.
Кров прилила до її обличчя; вона ступила до мене зовсім близько, взяла за руку і пригорнулася. Так ми і стояли, коли підійшов Алан.
Він і цього разу не міг обійтися без жарту.
— А що я казав, Давід! — почав він з грайливою посмішкою на вустах.
— Усьому свій час, Алан, — зауважив я, — а зараз про справи. Як ваші успіхи? Говоріть усе, нічого не приховуйте від нашого друга.
— Чорта лисого взнав, — буркнув він.
— Тоді наші успіхи кращі, — похвастався я. — Принаймні багато є такого, над чим слід помізкувати. Бачите ось це? — і я показав йому на корабель. — Це «Морський кінь», капітан Паллізер.
— Я теж знаю його, — відповів Алан. — Немало натерпівся від нього, коли він патрулював у Форті. Але чого він так близько підійшов до берега?
— Я скажу вам, чого він тут, — почав я. — Він привіз листа Джеймсу Мору. Тільки чого він не відпливає, коли вручено листа дочці, чого між пагорбами ховається офіцер і чи сам він, над цим слід подумати вам.
— Лист Джеймсу Мору? — ніби сполошився Алан.
— Так, — відповів я.
— Ось воно що. Тоді скажу вам більше, — мовив Алан. — Минулої ночі, коли ви обоє міцно спали, я чув як цей чоловік розмовляв з кимсь по-французьки, потім рипнули двері й зачинились.
— Алан! — вигукнув я. — Ви спали всю ніч, і я свідок цьому.
— Е-е, друже. Ніколи не можна поручитись, спить Алан чи пильнує. Однак справи кепські. Ану покажіть листа.
Я передав йому.
— Катріоно, — заговорив Алан знову, — пробачте мені, люба, але тут ідеться про моє життя, і я зламаю печатку.
— Я сама цього хочу, — підтримала його Катріона.
Він розпечатав листа, перебіг його очима і погрозив кулаком.
— Ах мерзотник! — вигукнув він і, зібгавши папірець, сунув його в кишеню. — Скоріше забираймо свої речі, це місце для мене — погибель, — і він рушив до готелю.
Катріона заговорила першою.
— Він продав вас?
— Продав, люба, — мовив Алан, — але, завдяки вам і Деві, я ще можу обдурити його. Тільки б дістатися до коня.
— Катріона повинна їхати з нами, — сказав я. — Вона не може далі лишатися з цим чоловіком. Ми одружуємось.
У відповідь на мої слова дівчина притисла до себе мою руку.
— Он до чого ви дійшли! — ніби здивувався Алан. — Це найкраще з усього того, що ви коли-небудь робили досі. Мушу вам сказати, дорогі мої, що ви становите чудову пару.
Читать дальше