Валерій Шевчук: Око Прірви

Тим часом сонце підбилося ще вище, ми сіли в тіні вели кого дуба, що ріс посеред галявини неподалік путівця, щоб трохи спочити й напитися – біля дуба було джерело, обкладене камінням. Вода в криничці солодка, холодна, аж колола в зуби, ми пили її малими ковтками, як п'ють смаковитий трунок. Тоді й обговорили оповідку Созонта-диякона.

– Не можу записати цієї історії до книги, – сказав Созонт, нахмурюючи широкі, розрослі і аж до синього чорні брови, – бо сонне видження – це мара, а чудо має відбуватися не у привидді, а наяву. Коли б я прокинувся і мій лист не стримів би так само затиснутий у руці (я ж його віддав уві сні прибульцеві), то я б у чудо повірив. А так: мало чого людині не наверзеться.

Павлове обличчя було затінене мандрівним шоломом, а ясні сині очі трохи здивовано світили із того затіння, як два джерельця.

– Але ж, отче, – мовив він. – Раніше ти згоджувався зі мною, що пророки і святі бачили уві сні Господа й говорили з ним.

– Але я не певен, що вони й справді таке бачили, – сказав уперто Созонт. – Бо де різниця між сном-мариськом і сном-видженням дійсного?

– Святе Письмо нас навчає, – сказав і я, – що життя, в якому перебуваємо, – це також сон. Можливо, це сон самого Господа, а може, змежений сон і Господа, і диявола. А ми в тому видовищі – тіні, оживлені уявою вищої тіні. Коли це прийняти, твій сон можна вважати за дійсний.

– Але чи потребує Господь сну? – спитав Созонт-диякон.

– Цього не можна знати, – озвався гаряче Павло. – Різниця між нами й Богом та, що він відає про нас усе, а ми про нього не відаємо нічого. Ми пізнанні, а він непізнанний.

Созонт широко всміхнувся.

– І все, що говоримо про нього, – це наші байки. Отже, моя історія зі сну – ще одна із великого числа створених у цьому світі байок.

– Чому ж сон не може бути пророчий? – спитав я. – Хіба мало тому доказів?

– Підійдемо з іншого боку, – палко сказав Павло. – Чи після того сну заспокоїлося твоє сумління супроти ієрея Петра, з яким посварився?

– Якоюсь мірою, – мовив задумливо Созонт. – Попри все, частиною розуму я в той сон повірив.

– Бо все, що відбувається з людиною, – сказав Павло, – в сні чи наяву, по-своєму дійсне, бо воно таки відбувається.

– Може, й так, – сказав Созонт. – Але другою частиною розуму я в те вірити не можу, бо все нами вчинене неповоротно вчинене. Тобто я хочу сказати, що гріх ніби знято з мене, але його я вчинив, отже, він завжди зі мною.

– Тоді ти не віриш в очищувальну силу покаяння? – здивовано спитав Павло.

– Гріх мій у тому, що я замість вірити все намагаюся звірити, – сказав Созонт.

І тут я відчув неясну тривогу, яку відчуває людина, коли на неї чигає небезпека або ж коли хтось на неї пильно дивиться. Озирнувся до лісу і на найближчому дереві побачив величезне, як похідний казан, Око. Стояло на нижній гілці дуба і було вправлене у рівнораменний трикутник. А що я надто різко повернувся, то й мої співподорожани мимовільно туди глянули.

– Що там побачив чи почув, брате Михайле? – спитав Павло.

– Хруснула суха гілка, – збрехав я.

Ми знову рушили в дорогу, вже не ведучи балачок, при тому були певним чином пригноблені: я – звісно чому, Созонт через нерозрішеність своїх сумнівів; я знову подумав, що його намір написати книгу житій святих при його правничих навичках та маловірстві ілюзорний і що він, здається, належить до тих людей, котрі віднаходять лишень добрі наміри щось добре у світі вчинити, живуть тим наміром, пестять його й леліють, але ніколи справи не здійснюють – це і стає причиною їхніх душевних гризот. Та й добрі наміри, подумав я, виникають у таких не тому, що вони добродійні і прагнуть добродійності, а через страх, що в глибині єства добродійними вони не є. Невелика мудрість, що світ розкладається на день і ніч, живе буття отінене ніччю небуття, адже християнська наука вчить нас всечасно чекати смерті, отже, й ходимо ми світом у супроводі цієї тіні. Сама ж люди на є добродійна й лиходійна, одного собі хоче, а друге ним кермує, одне в собі ховає, друге хоче показати, але існують люди іншого ґатунку, подумав я: вони не чинять у житті ані доброго, ані лихого. Більше того, кожен учинок здається їм лихим, і вони з того нітяться і страждають, беруть його собі за гріх, а доброго вчинити не можуть, бояться-бо, щоб доброчинність не була видима. Такі люди у світі ніхто. Відриваються від житейських насущних справ, бо не бачать у них смислу, а бездіяльність проголошують святим життям, його собі й шукають. Созонт-диякон шукав людей, котрі живуть святим життям, але в святе життя в глибині душі не вірив. Власне, й не людей із святим життям він шукав, а бажав те життя дослідити, звірити, як сам сказав, чи не є воно лукаве, а чуда, які вони чинять, чи не є блудом для вивищення себе перед людьми чи й Богом, отже, чи не хочуть у такий спосіб вони, присвятивши себе Богу, задовольнити своє марнославство, вирвавшись зі світової рутини і вивисивши себе над нею заради того ж таки невтоленного марнославства, простіше сказавши: цураючись світу, живуть мірилами світовими. Чого б досяг, наприклад, Микита Стовпник, коли б залишився свинопасом чи вівчарем, а постійно, богобоязненно, по-християнському чесно жив? А, відрікшись од світу, у цьому-таки світі він став славетний по цілій Волині й Поліссі, та й по околичних землях, бо звідусіль до нього стікаються люди і множать славу його. Отже, ставши славетним, він прирік себе на те, чим він є, а йдуть до нього нещасні й уломні, тобто такі, які випали із житейського плину, чи ті, в яких горить невдоволення, смуток та непевність, тобто уломні душевно, – про цікавих не говоритиму, цікавість їхня – також ознака убогого на враження життя. Але годі гадати наперед, бо тоді і я вподоблюся диякону Созонту з його ненаписаною книгою та правничими розшуками. Про Павла я знав менше, він не встиг іще достатньо проявитися.