Тимур Литовченко - Помститися iмператору

Бідолашний Іван мало зубами не скреготав, вислуховуючи Степанові фантазії про те, яким красенем виглядатиме він на баскому конику у розшитому жупані, коли разом з іншими сердюками супроводжуватиме володаря Гетьманщини. І кажучи відверто, навіть потайки сподівався, що несподівана зустріч з прекрасною незнайомкою спрямує товаришеві думки в інше русло.

Та де там! Гарні волошкові очі, туга пшенична коса й гордовита постать панянки тільки підстебнули палку юначу уяву. Степан солов'єм розливався, мріючи, як усе вивідає про гарненьку незнайомку, а потім проскаче – знов-таки на баскому конику і в розшитому жупані! – під її вікнами… Ой, вона ж нізащо не відмовить юному сердюкові, не піднесе йому гарбуза! Не бути такій ганьбі, і край!!! Тільки б дізнатися, хто вона, чия дочка й де живе…

Чим далі слухав Іван товариша, тим більше сумнівався, чи справді варто пропонувати йому похід на Січ. Цілком можливо, Степан здатен тільки язиком молоти, а не шаблею ворожі голови рубати?! Тоді від нього одна лиш морока буде, а навіщо це Іванові здалося… Ні, якщо вже товаришувати, то не з краснобаєм і брехуном, а з тверезо мислячим вірним друзякою, котрий реально дивиться на речі, а не витає десь у піднебессі. Звісно, краще!

За цими думками Іван навіть не помітив, як вони підійшли до високого охайного будинку, обнесеного по периметру широкого двору кам'яним муром.

– Ну от і дійшли! – радісно вигукнув Степан. І перш ніж товариш встиг схопити його за руку, почав стукати у хвіртку, прорізану поруч з міцними воротами, й голосно гукати на всю вулицю: – Гей, ви там, відчиніть негайно!

– Степане, Степане!.. – намагався вгамувати його Іван.

– Га?! Що?.. – не зрозумів той.

«Ти явно забрехався, облиш!» – хотів сказати Іван і вже потягнув нерозумного юнака за край свитки, щоб разом із ним втекти звідси якнайдалі. Ні, занадто пізно: у дворі загавкали пси, хвіртка прочинилась, на вулицю визирнув невдоволений літній челядник, на зморшкуватому обличчі якого читалося палке бажання віддубасити незнайомого жартівника (а разом з ним і його товариша!) важким ціпком, міцно стиснутим у правиці. Та варто було челядникові побачити Степана, як він тіпнувся всім тілом, вронив ціпок, а потім побіг у двір, вигукуючи:

– Панич повернувся! Молодий панич з Києва прийшов! Сам прийшов!..

Не встиг Іван второпати, що й до чого, як із двору висипали ще з півдюжини челядників, підхопили обох спудеїв під руки й затягли у двір. А назустріч їм з будинку виходив уже поважний пан років сорока, вдягнений просто, по-домашньому. Старий челядник, що першим прочинив хвіртку, поспішав за ним.

– Синку, звідкіля ти тут узявся?! – мовив здивований пан потому, коли тричі обійнявся й розцілувався із Степаном. Оскільки той забарився з відповіддю, чоловік кивнув у бік Степанового товариша й запитав не надто приязно:

– А це хто з тобою?

– Доброго вам здоров'я, тату. Я із самого Києва, з академії. А це товариш мій, Іван Богданович. Він теж спудей, а сам із Лубен, тож погодився супроводжувати мене додому, бо удвох у дальній дорозі й веселіше, і спокійніше.

Не знаючи, як поводитись у несподіваній ситуації (бо він і досі не надто вірив, що всі Степанові побрехеньки виявилися чистою правдою), бідолашний Іван тупцював у трьох кроках позаду товариша й позирав спідлоба то на нього, то на сердитого батька. Коли ж його представили сотникові, скинув капелюха та вклонився тому в пояс.

– З Лубен, кажеш?..

Старший Ракович замовк, повільно взявся за довгого лівого вуса і так само повільно пропустив його крізь кулак – жест, за Івановими спостереженнями, також характерний у хвилини глибокої замисленості для Степана. Тільки вуса в юнака були не такими довгими, як у батька, тож він лише посмикував їхні пухнасті кінчики…

– Лубни ж не зовсім по дорозі від Києва до Прилук, – мовив нарешті сотник.

– То що, хіба не можна товаришеві завернути до мене у гості?! – Степана настільки відверто спантеличили батькові слова, що він навіть відсторонився од старшого Раковича. А Іван загалом почувався ніяково, тож почав потроху задкувати. Та зробивши над собою зусилля, сотник приязно посміхнувся йому, обійняв за плечі сина і якомога бадьоріше відповів:

– Ну що ти, синку, гість – це завжди гість! Гостю завжди радіють.

Степан полегшено зітхнув.

– Просто я дуже розгубився, бо не очікував на твою появу, – мовив далі сотник. Чим іще більше спантеличив юнаків: дійсно, навчання у Києво-Могилянській академії скінчилось, розпочалися літні вакансії – то що ж спудеям у Києві робити?! І чом тоді сотник не очікував на приїзд (точніше, на піший прихід) сина додому?..