Юліан Радзикевич - Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

— Усе розумію, батьку. Але Кисіль...

— Але Кисіль — перервав йому Хмельницький — це лис, кутий на всі чотири ноги. З ним будеш мати тяжку справу, як і з Косовим. Він Січ знає, він мене знає, він знає, що в нас кипить. Він бачить усі кривди нашого народу і всі безправ’я, але він передовсім дбає про свою власну особу і свою власну користь. Твоїм словам він схоче вірити і це влегшить твоє завдання.

— Чому?

— Ти подумай тільки, що сталось би, якби так гетьмани рушили на нас от хоча б зараз і здавили повстання, як це було з попередніми. Хто тоді мав би заслугу? Кисіль? — Ні. Гетьмани. Це ясне. Та коли ж до повстання не дійде і козаки опиняться на морі, то Кисіль буде трубіти всім і всюди, що це виключно його заслуга. Не забудь йому сказати, що це буде його заслуга, коли до повстання не дійде.

Наступного дня Нечай із чотирма козаками виїхав знову в дорогу. Об’їжджаючи боком, минув Кодак, Корсунь, Черкаси, де збирались коронні війська, Богуслав, що кипів від збройної шляхти, і степами, мало відомими дорогами та бездоріжжями спішив у Київ.

— Правду сказав гетьман — думав Нечай, вертаючись із манастиря: Косів — не Могила. I Тризна, архимандрит Києво-Печерського манастиря, колишньої твердині благочестя, такий самий. Шкода труду й заходу! Тільки сила може приневолити їх піти назустріч Запоріжжю. Косів як шляхтич держиться Варшави, як князь церкви споглядає на Москву. А народ? А ми?

Темні, низькі, довженні коридори Печерського манастиря, де мав зустріч з обома найвищими достойниками церкви, мовчали таємничо, криючи щось невідоме. Пригнітали понурою, таємною, німою вагою. Гомін його кроків губився й поринав десь у темних закутинах старезних мурів, серед яких протискалися холодні хвилі густих сумерків.

Нечай приспішив крок.

Відчув гостре бажання зустріти когось близького, кому міг би відкрити з довір’ям свою душу, хто зрозумів би його, з ким міг би порадитись.

Увійшов у коридор без вікон і йшов майже навмання. Не бачив нічого. Затримався перед якоюсь стіною і повернувся праворуч, де здалека перед ним блимало бліде світло з вікна. Пустився туди, але не встиг пройти й десять кроків, коли відкрилися перед ним бічні двері й темна, висока постать загородила дорогу.

Мимохіть під гнітючим враженням непевних сумерків сягнув козак по шаблю, завагався хвилину й хотів минути незнайомого.

— Не пізнаєш мене, пане Нечаю?

Нечай із несподіванки та здивування подався взад.

— Хто це? Хто мене тут знає?

— Той, хто на провесні твого життя твою душу формував, учив любити Бога й Отчизну.

— Невже це?... — Нечай приступив ближче.

— Так. Це я, Ґізель.

— Отець ректор! — радісно кликнув Нечай.

— Так. Це я. Я чекав на тебе — притишеним голосом говорив Ґізель. Поступи до мене ось тут.

Нечай похилився до рук свого колишнього вчителя. Зайшли до тісної келії. Ґізель, не затримуючись, відчинив другі двері і вони знайшлись у просторій кімнаті, посеред якої стояв дубовий стіл на грубих, різьблених ногах і при ньому високі, темні, також із дубового дерева, різьблені крісла. Стеля в кімнаті у виді склепіння уявляла небо, засіяне зорями, На стіні висів великий, золотом вибиваний, дубовий хрест. В углі стояла різьблена з дерева статуя Христа.

Тут Ґізель зупинився і довшу хвилину мовчки глядів на Нечая.

— Такий самий, як був колись. Не змінився. Тільки вус більший і в плечах ширший. Але очі ті самі — говорив уголос, ніби до себе. — Вірні очі! Та сама точність, пильність; та сама сміливість і палкість.

Правда?

Нечай дивився на ректора, не відповідаючи. Ґізель, наче читав із пам`яті:

— Цей самий Нечай, якого так легко було запалити до доброго діла, який завжди в запалі немов горів ясним і рівним світлом. Цей самий Нечай, що зовсім іще молодим хлопцем кинув бурсу в тому дні, коли дійшло до погрому на Масловім ставі, і пішов на рятунок загроженій Січі. Інші покидали тоді Січ і втікали з неї, як щурі з корабля, що потопає. Цей самий Нечай і тепер терпить душею, о не всі так думають, як він.

— Отче ректоре!..

— Так, так. Знаю. Є одна Вітчизна, як один Бог. Я так і сподівався, тому чекав на тебе. Владика — добрий чоловік, тільки в нього інша думка. Скажи панові Хмельницькому, що ми всіх сил докладемо, щоб допомогти йому.

Нечай слухав із радістю слів свого давнього вчителя, який, залишивши далеку Туринґію, опинився в серці України, в Києві. Для України віддав він усі свої сили й усе своє життя. Нечай любив його, як любили його й усі спудеї, що їх він виховував. Не раз у юних днях заводив із ними довгі диспути, в часі яких формувалась незамітно його душа, устійнювався й закріплювався світогляд.