Юрій Сорока - Брестська Унія. 1596

Зрештою, історичний сенс згаданого вибору греко — католицькі авторитети вбачають у драматичній дилемі: рятувати самобутність церкви, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, реформуючи церкву. До цього неодмінно потрібно додати необхідність рятувати українську церкву від впливу Москви, що невпинно посилювався і загрожував, залишаючи номінально назву Українській православній церкві, докорінно змінити її сутність, надаючи рис, характерних церкві московській.

Як відомо, початком затвердження християнства на Руській землі виступила не Москва, а Київська держава. Але вже до середини XV сторіччя розклад сил змінився. Ще у 1448 році на митрополію в Москві був рукопокладений єпископ Рязанський і Муромський Іона. Це відбулося з подачі князівської влади Москви й без згоди з константинопольським патріархом, а ще за десять років Московський собор виразно маніфестував відрив Руської православної церкви від Києва. Наступник Іони, Феодосій, вже іменувався патріархом Московським і всієї Русі, відкинувши значення Києва як центру Русі й переписавши такий статус Москві.

Розірвавши зв'язок із центрами східного християнства, московська православна церква поступово втратила свою незалежність від князівського престолу і ставала знаряддям державної влади Московського князівства. Цьому сприяла вигадана у тій таки ж Москві концепція, що наділяла центр донедавна невеликого князівства амбітною назвою Третій Рим. За такою формулою, визнаючи, що Москва стала прямим спадкоємцем Рима і Константинополя, московські духовні й державні володарі повели політику верховенства московської православної церкви над усіма іншими, в тому числі й над Константинопольським патріархом. Тут Москві сприяли також занепад Константинополя після взяття його турками у 1453 році і Флорентійська унія 1439 року, яка передувала падінню Візантійської імперії. Остаточно концепція «Третього Риму» була сформульована в рукописах псковського ченця Філофея. Він вважав, що всі православні землі тепер мусять бути зібрані під владою єдиного православного московського царя. Два попередніх Рими впали, третій — Москва — стоїть, а «четвертому не бути», доводив чернець Філофей. Скоро московське духовенство, віддавши данину суто московській традиції, почало вважати князя, а пізніше царя, головою церкви, що особливо негативно проявило себе починаючи з царювання Івана IV Грозного. Одразу після становлення такої організації православної церкви як Московський патріархат, зауважує історик, голова світового християнського конгресу мирян УГКГД в Україні Іван Паславський і київські патріархи, потураючи турецьким інтересам і заграючи перед Москвою, повели відверто антиукраїнську політику. Тож перед українським духовенством постала необхідність вибору: Схід з його сумнівним «Третім Римом» чи Захід в особі Рима першого, історичного центру Вселенської християнської церкви.

З тим, що Брестська унія принесла згодом корисні плоди для України, погоджується багато істориків, зокрема М. Грушевський, І. Крип'якевич, В. Голобуцький. «За унію, — зауважив Крип'якевич, — промовляло також те, що польська держава мусіла б змінити своє ставлення до української церкви». Погоджуючись із попередником, В. Голобуцький у своєму творі «Запорозьке козацтво» писав: «Що ж до історичної перспективи, то греко — католицька церква витримала тяжкі випробування і стала, по суті, єдиною силою, що захистила від ополячення і зберегла національну свідомість західних українців. Українська ж православна церква навпаки, підпавши під вплив московської церкви і відродивши в 1620 році з допомогою козацтва і Сагайдачного ієрархію, швидко втратила свою окремішність, а в 1686 році взагалі прийняла повну зверхність Московського патріархату».

Історія української церкви після Брестської унії 1596 року підтвердила недобру закономірність: цькування й пригнічення, які випало пережити православним завдяки впровадженню унії, не меншою мірою відчули на собі пізніше греко — католики. У XVII сторіччі, як уже було сказано, православна церква залишилася без ієрархії, велася боротьба за її відновлення, легалізацію церкви і подолання ієрархічного двовладдя. Але не легшим у XVIII сторіччі було становище уніатів. При цьому слід зауважити, що на греко — католиків наступали одразу з двох боків. З боку Російської імперії це була жорстока розправа Петра І з греко — католицьким орденом отців василіан, що призвела до повного знищення ордену і завдала церкві болючого удару. З боку католицького Заходу такий тиск виявився в наступі конфедератів з метою насадження католицизму в Україні. Далася взнаки греко — католицькій церкві й знаменита Коліївщина в Правобережній Україні, яка залишила по собі великі списки мучеників за віру в Умані, Бердичеві, Білій Церкві та інших містах і селах України. Як учасники Барської конфедерації, так і гайдамаки вважали греко — католицьке духовенство чужорідним елементом, за що останньому доводилося жорстоко страждати.