Юрій Сорока - Брестська Унія. 1596

Саме на цій хвилі національного піднесення з — під пера Іова Борецького виходить трактат «Протестація і благочестива юстифікація», з'являються полемічний твір «Палінодія» Захари Копистенського, «Книга про віру» та інші праці. Автори цих праць, що мали значний суспільний резонанс, прагнули відтворити історично правдиві картини життя українського народу в широкому загальнослов'янському контексті. Віддаючи належне козацтву, письменники — полемісти називали їх «спадкоємцями старої Русі», наголошуючи, що козаки «твердістю своєю перевершують римських Сціпіонів і карфагенських Ганнібалів».

Не менш важливим кроком, аніж висвячення православних єпископів, став здійснений на вимогу Петра Сагайдачного вступ до Київського Богоявленського братства усього Війська Запорозького. Потрібно зазначити, що на той період, коли запорожці і реєстрове гетьманське військо офіційно почали іменуватися братчиками Київського братства, вони являли собою вже досить потужну силу, що, незважаючи на Роставицьку угоду, [5] Роставицька угода — укладена в жовтні 1619 року поблизу м. Паволоч на р. Роставиці (нині Житомирська обл.). В основу Роставицької угоди покладено умови Вільшанської угоди 1617 року. За Роставицькою угодою кількість козацького війська зменшувалася з 20 тис. до 3 тис. Козаки із вислугою менше п'яти років мали повернутися під владу панів і державців. Реєстрові козаки повинні були виселитися з маєтків шляхти й духівництва. Кошти на утримання реєстру становили 40 тис. злотих. Козацька верхівка зобов’язувалася знищити човни, покарати козаків, що брали участь в останніх морських походах на Крим і Туреччину, і погодитися на кандидатуру гетьмана, якого призначить польський король. налічувала близько двадцяти тисяч козаків. На таке військо польська влада та католицьке духовенство просто не могли не зважати. Тобто Сагайдачний створив прецедент, першим поставивши українське військо на захист інтересів української релігії, освіти та культури.

Розглядаючи явище Брестської унії та її вплив на історію України, ми торкнулися як духовних, так і суспільно — політичних аспектів, котрі дозволяють оцінити її вплив на суспільство. І могли бачити, що для свого часу Брестська унія стала скоріш темним явищем у житті нашої країни, аніж таким, яке було потрібне для його розвитку. Але, щоб у читача не склалося хибне враження про те, що Собор, який відбувся у Бресті 1596 року, мав для нашої країни тільки негативні наслідки, ми маємо поглянути на його суть не лише у перспективі впливу греко — католицької церкви на українську спільноту на початку XVII сторіччя. Значно доцільніше проаналізувати явище злуки православної і католицької церков, розширивши рамки сприйняття наслідків церковного єднання наступними століттями аж до нашого часу.

Якщо полонізація, впроваджувана у середньовіччі на землях України, загрожувала існуванню української культури й могла призвести до того, що українці просто розчиняться серед польської, західної культури, то в пізніший період, приблизно з кінця XVII сторіччя й безпосередньо до часу, у який довелося жити нам, цей процес став неактуальним, послабивши вплив Польщі на Україну. Але загроза втрати національної самобутності й можливості ідентифікувати себе як суспільство з власною історією і культурою не зникла з послабленням польської експансії. Вона лише змінила вектор, і, звільнившись від небезпеки розчинитися в космополітичних течіях однієї імперії, Україна дуже швидко постала перед необхідністю захищати себе від культурної експансії другої. Цією другою імперією стала Російська, правонаступник середньовічного Московського царства. Саме тоді греко — католицька церква й виявила себе як берегиня української мови, культури, національної релігії й традицій.

Московська держава, з часом трансформувавшись у Російську імперію, стала саме тією силою, що загрожувала культурі України після того, як знизився вплив Речі Посполитої на колишні землі Київської Русі. На нашу думку, незважаючи на здобуття Україною незалежності, така загроза зберігається й донині. І якщо під час польської експансії «політкомісаром» руху Польщі виступала римо — католицька церква, то в разі московської експансії таку роль на себе взяла православна церква Московського патріархату.

Сучасні греко — католицькі діячі та історики, захищаючи рішення Брестської унії, акцентують свою увагу на трагічній ситуації, що склалась наприкінці XVI сторіччя, коли Українська православна церква була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну і безнадійну боротьбу за своє існування в оточенні римо — католицької церкви, знаючи, що українському народові загрожують неминучі покатоличення й полонізація, чи піти в унію з Римом, зберегти традиційний обряд, національну самобутність українського народу, змінивши лише залежність від константинопольського патріарха на опіку папи римського.