Іван Єфремов - На краю Ойкумени

Начальник зрадів, беручи подарунок, і зараз же наказав нарізати ще якомога більше кори. Кідого сховав другу в'язку в шкуру гішу, яку віз із собою Каві.

На другий день слони піднялися на кам'янисту рівнину, де зарості високого густого чагарника, зігнуті вітрами, хилилися до землі, утворюючи високі зелені горби, розкидані серед сірої сухої трави.

Коли повівав зустрічний вітер, запашна свіжість бадьорила людей. Пандіон стрепенувся. Щось знайоме, безмірно дороге й забуте почувалося в цьому запаху, але воно губилося серед ароматів, що неслися від розігрітого листя з лісу, який виднівся внизу. Далеко простяглися широкі й пологі оголені схили, їх голубувату поверхню перетинали темні смуги і плями лісових хащ. На краю обрію синіло високе гірське пасмо.

— Ось вона, Тенгрела, моя країна! — нестямно закричав Кідого, і всі обернулися в його бік.

Негр розмахував руками, схлипував і морщив обличчя, могутні плечі його тряслися від хвилювання. Пандіон розумів, що переживає друг, але якесь неясне почуття заздрощів боляче вкололо молодого елліна: Кідого добрався до батьківщини, а йому ще так багато труднощів лишилося подолати до тієї великої години, коли він, подібно до друга, зможе закричати: «Ось і моя батьківщина!»

Похиливши голову, Пандіон непомітно відвернувся: він не міг зараз радіти разом з другом.

Слони спускалися по чорному оголеному схилу вулканічного грунту — на застиглій лаві не росли ніякі дерева. Дорогу перетяв рівний уступ з розкиданими на ньому невеличкими озерцями. Блискучі плями води, чистої, синьої й глибокої, чітко виділялися серед чорних берегів. Пандіон здригнувся. Він раптом згадав надзвичайно життєрадісні сині очі Тесси, її густе чорне волосся, і тут сині озерця неначе дивилися на нього з німим докором, так, мовби жива Тесса побачила його слабість. Пандіон полинув думками в Енніаду, невиразне і могутнє нетерпіння розпрямило йому груди, він присунувся до друга і міцно обняв його. На чорну руку Кідого лягла мускуляста рука Каві, і троє друзів з'єднали свої долоні в твердому і радісному потиску.

А слони спускалися все нижче, — береги широкої долини постали з обох боків. Ще трохи, і праворуч простяглася друга така сама долина. Струмки, злившись один з одним, утворили бистру річку, яка чим далі ставала багатоводнішою. Слони йшли деякий час лівим берегом коло підніжжя зруйнованих стрімчаків. Скелі розійшлися попереду, чиста вода річки з веселим дзюрчанням мчала під покров високих дерев, що стояли, наче зелені арки, обабіч її річища, яке мало в ширину до п'ятнадцяти ліктів. Не дійшовши до дерев, слони зупинилися.

— Тут, — сказав начальник. — Ми не підемо далі.

Троє друзів, що сиділи на слонах, спустилися вниз і попрощались із своїми хазяями. Загін перейшов через річку. Друзі довго дивилися вслід сірим велетням, які підіймались на плоскогір'я, що тяглося на північ від річки. Мимоволі всі троє з жалем зітхнули, коли могутні тварини зникли вдалині. Етруск, негр і еллін розпалили сигнальне вогнище для товаришів, які йшли десь позаду.

— Ходімо шукати очерет і дерева, щоб зробити плоти, — запропонував Кідого етруску. — Ми пропливемо швидко путь, що залишилась. Ти, кривий, чекай біля вогнища, бережи ногу, — з грубуватою ніжністю звернувся негр до молодого елліна.

Пандіон і Каві залишили Кідого на березі річки серед його родичів.

Запах близького моря п'янив друзів, які виросли на його березі. Вони відштовхнули свій пліт і попливли в лівий рукав гирла.

Скоро пліт зупинився — протока була занесена піском. Друзі видерлися на крутий берег, плутаючись у високій траві. Вони перебрались через горбисте пасмо, задихаючись від хвилювання, поспішно зійшли на прибережний вал і, затамувавши подих, завмерли, не маючи сил говорити.

Їх п'янила нескінченна широчінь океанського простору, тихий плескіт хвиль приголомшував, наче грім. Каві і Пандіон стояли по груди в колючій траві. Високо над їх головами похитувались перисті верхівки пальм. Край зеленого підніжжя горбів біля смуги прибережного піску, що виблискував під промінням сонця, здавався майже чорним. Золотий пісок облямовувала срібляста стрічка піни, вона вся рухалася, за нею коливались прозорі зелені хвилі. Ще далі пряма смуга позначала межу прибережних рифів. Вона здавалася сліпучобілою на фоні глибокої синяви відкритого океану. По небу де-не-де повільно пливли легкі пухнаті нечасті хмари. Коло берега стояли, схилившись над піском, п'ять пальм. Їх довге листя то широко розпластувалось у повітрі, то згиналося під поривами вітру, наче крила ширяючих над берегом розтріпаних птахів з темнокоричньовим і золотистим пір'ям. Листя пальм, наче вилите з бронзи, застилало виблискуючий простір океану. І гострі краї спалахували каймою блискаючого вогню — з такою силою пробивалося крізь нього могутнє сонце. Вологий вітер ніс запах морської солі. Теплі струми вітру розтікалися по обличчю і оголених грудях Пандіона, немов линули в його обійми після довгої розлуки.