Іван Єфремов - На краю Ойкумени

Загін перейшов через ближній виступ лісу і знову опинився в горбистому степу з червоною землею, порослою безлистими деревами, які випускали з себе молочний сік. Їх синюватозелене гілля похмуро здіймалося в осяйне небо, рівна, наче підстрижена поверхня крон їжилася на висоті тридцяти ліктів від землі. В цих заростях, що стояли нерухомо, не траплялося ні птахів, ні звірів, — пекуча мертва тиша панувала над червоними горбами. Величезні стовбури і гілки здавалися свічниками, вилитими із зеленого металу. Великі квіти червоніли на кінцях гілок, мов сотні факелів, що горіли на хмурому кладовищі. Далі грунт був порізаний глибокими промоїнами — під вогненночервоною землею лежали шари сліпучобілого піску. Загін вийшов у сітку вузьких ущелин. Пухкі пурпурні стіни піднімалися на сто ліктів по боках. Слони обережно пробиралися в хаосі розмитих урвищ, пірамід, башт і тонких стовпів. Подекуди в круглих, як чаші, глибоких западинах зустрічалися довгі відроги, що розходились, немов промені, поперек рівного дна. Відроги піднімалися гострими крутими стінами пухкої землі; іноді вони раптово обвалювались, коли проходив поблизу загін, лякаючи слонів, що кидались вбік. Колір розмитого пухкого грунту весь час мінявся: за стіною теплого червоного відтінку здіймався яснобурий, потім ішли піраміди яскравого сонячножовтого кольору, що чергувались із сліпучобілими смугами і виступами. Пандіону здавалося, що він потрапив у чарівне царство. В цих глибоких, сухих і позбавлених життя долинах ховався цілий світ ігри яскравих барв мертвої природи. [120] Зона великих латеритових відкладів Західної Африки.

Потім знову потяглися хребти, що поросли лісом, знов зелені стани обступили загін, і поміст на спині у слона здавався островом, що повільно плив по океану листя і гілок.

Пандіон помічав, як обережно вели погоничі своїх могутніх тварин. На зупинках вони пильно оглядали шкіру слонів. Молодий еллін спитав погонича свого слона, навіщо він робить це. Чорношкірий поклав руку на посудину з плода якогось дерева, прив'язану до його пояса.

— Погано, коли слон роздере собі шкіру або поранить себе, — сказав погонич. — Тоді у нього загниває кров и тварина швидко гине. Треба відразу ж замазати рану цілющою смолою, — тому ліки завжди напоготові у нас.

Молодому еллінові дивно було чути про таку легку вразливість могутніх і довговічних велетнів. Він зрозумів обережність цих тямущих тварин.

Догляд за ними потребував чимало турбот. Місце для ночівлі і відпочинку вибирали уважно, після довгих оглядів і обміркувань; прив'язаних слонів оточували пильні вартові, які не спали цілу ніч. Окремих дозорців посилали далеко вперед, щоб перевірити, чи нема поблизу диких слонів. Якщо цих тварин зустрічали, то розполохували їх гучними криками.

На спочинках друзі розмовляли із своїми супутниками. Суворі погоничі розповідали чужоземцям про все, що тих цікавило.

Одного разу Пандіон спитав у низького на зріст літнього чоловіка, що був начальником у поході, чому вони так охоче йдуть ловити слонів, незважаючи на страшну небезпеку.

Глибокі зморшки навколо рота у начальника стали ще різкішими. Він знехотя відповів:

— Ти говориш, як боягуз, хоч і не схожий на нього. Слони — це міць нашого народу. З ними ми живемо добре, в достатках. Але ми платимо за це життям. Якби ми боялися полювати на слонів, то жили б не краще, ніж племена, які годуються ящірками та корінням. Ті, хто боїться смерті, живуть у голоді й злобі. Коли ти знаєш, що в твоїй смерті життя твоїх рідних, тоді йдеш сміливо на будь-яку небезпеку! Мій син, хоробрий юнак, у розквіті сил загинув під час полювання на слонів… — Начальник походу похмуро зіщулив очі, дивлячись на Пандіона. — Чи ви, чужоземці, думаєте інакше? Чого ж ти сам пройшов стільки земель, бився з людьми і звірами, а не залишився в рабстві?

Присоромлений Пандіон перестав запитувати. Раптом Кідого, який сидів поблизу вогнища, підвівся і зашкутильгав до гайка, що був на віддалі двохсот ліктів від місця спочинку. Сонце, що вже заходило, своїм промінням золотило овальне велике листя, тонкі гілки злегка тріпотіли. Кідого уважно оглянув бугристу, шорстку кору тонких стовбурів, радісно вигукнув і вийняв ніж. Трохи згодом негр вернувся до вогнища з двома великими в'язками червонуватосірої кори. Одну в'язку він підніс начальникові загону.

— Передай оце вождеві, як прощальний подарунок від Кідого, — сказав негр. — Це ліки, не гірші від чарівної трави з голубого степу. При хворобі, втомі чи якомусь лиху нехай він потовче її і вип'є відвару, тільки небагато. Якщо пити багато, то це вже не ліки будуть, а отрута. Ця кора повертає силу старим, веселить зажурених, бадьорить ослаблих. Запам'ятай це дерево — будеш дякувати. [121] Кора дерева іохімба з родини маренових, до яких належать також хінне і кофейне дерева.