Джеймс Купер - Піонери або Біля витоків Саскуеханни

Дулітл став помічати, що його талант будівничого і юридична кваліфікація вже не відповідають зрослому добробуту й культурі селища; отож, стягнувши до останнього цента відступне за мирову, він «зняв намет», як то кажуть поселенці, й подався далі на захід, поширюючи всюди по країні архітектурні та юридичні знання, сліди яких можна бачити й понині.

Сердешний Джотем, що життям заплатив за власну глупоту, зізнався перед смертю, що про руду йому сказала одна ворожка: подивившись у чарівне люстерко, вона буцімто побачила сховані під землею скарби. Такі забобони були дуже поширені в нових поселеннях, тож, коли перший подив минув, люди й забули про ці події. Та Річарда це не тільки змусило зняти всякі підозри з трьох мисливців, а й зосталось йому доброю наукою, і Мармедюк зажив спокійно. Колись шериф упевнено заявляв, що його плани відносно срібної руди цілком реальні, — і протягом наступних десяти років досить було йому про це нагадати, як він одразу ж замовкав.

Мосьє Лекуа, якого ми повинні були ввести в наш роман, оскільки без подібного персонажа картина краю була б неповна, виявив, що острів Мартініка і його власна «цукриста тростина» перебувають в руках у англійців, але невдовзі Мармедюк і вся його родина з приємністю дізнались про повернення француза в Париж, звідки він відтоді щороку слав їм бюлетені про свої успіхи, розсипаючись у словах подяки своїм американським друзям.

Після цього короткого звіту ми повертаємося знову до нашої оповіді. Хай читач уявить собі лагідний жовтневий ранок, коли сонце здається кулею із сріблястого полум'я і з кожним подихом у тіло вливається сила й бадьорість: не надто тепло, але й не надто холодно, — саме така температура, що розворушує кров, не викликаючи млості, як то буває навесні.

Такого-от ранку посередині місяця Олівер увійшов до зали, де Елізабет, як звичайно, давала на день накази челяді, й запропонував їй прогулятися до озера. Молода жінка, помітивши на чоловіковому обличчі легкий смуток, накинула на плечі хустину, сховала чорні кучері під солом'яним бриликом і, взявши Олівера під руку, пішла з ним, не питаючись, куди він її веде.

Вони перейшли через міст, звернули з дороги й мовчки рушили берегом озера. Елізабет уже здогадалася про мету прогулянки, але, поважаючи почуття чоловіка, мала за недоречне починати розмову. Та коли вийшли на простір полів і перед очима Елізабет відкрилося величне озеро, вкрите зграями перелітного птаства, яке вже почало мандрувати з північних холодних країв у пошуках теплого сонця, тільки затрималося порозкошувати на чистих водах Отсего, — коли вона побачила схили гір, що їх осінь забарвила розмаїтими кольорами й відтінками, почуття, які сповнювали її серце, вилились у слова.

— Такої пори хіба можна мовчати, Олівере? — спитала юна дружина, ще ніжніше горнучись до його руки. — Вся природа немовби складає хвалу творцеві — чому ж ми, що повинні бути такі йому вдячні, чому ж ми мовчимо?

— Говори, говори, — відповів Олівер, усміхаючись. — Я так люблю твій голос. Ти, певно, здогадуєшся, куди ми йдемо. Я розповідав тобі про свої плани — чи схвалюєш ти їх?

— Спочатку треба їх обдумати, — мовила Елізабет. — Але і я маю власні плани — мабуть, настав час поділитися ними з тобою.

— Он як! Певне, ти хочеш чимось допомогти моєму давньому другові Натті?

— Так, і йому теж. Але ми маємо й інших друзів, крім Шкіряної Панчохи. Хіба ти забув про Луїзу і священика?

— Ні, звичайно. Я подарував їм одну з найкращих наших ферм. Що ж до Луїзи, то я б хотів, щоб вона завжди жила з нами.

— Ти б хотів! — відказала Елізабет, злегка підібравши губки. — Але в Луїзи, може, є свої плани. Що, коли вона хоче піти за моїм прикладом — і собі одружитися?

— Не думаю, — відповів Олівер, поміркувавши хвильку. — Я навіть не знаю тут нікого, хто був би її достойний.

— Тут, може, і немає такого. Але є інші місця, крім Темплтона, й інші церкви, крім нової церкви Святого Павла.

— Слухай, Елізабет, тобі хочеться, щоб містер Грант пішов від нас? Проста душа, але ж людина чудова! Де я ще знайду іншого такого священика, котрий би настільки чемно терпів мої ортодоксальні релігійні погляди? Ти хочеш перетворити мене із святого на звичайного грішника.

— Нічого не вдієш, — відказала Елізабет, ховаючи усмішку, — доведеться вам, сер, з ангела стати людиною.

— Але ж ти забуваєш про ферму!

— Він може здати її в оренду, як то роблять інші. До того ж, священикові й не випадає поратися біля землі.