Джеймс Купер - Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Ви все ще сумніваєтеся в нас, Олівере?

— У вас, міс Темпл, я не сумнівався ніколи! — вигукнув юнак, здобувшись на мову й пам'ять, і, скочивши на рівні, схопив руку Елізабет. — Ні, моя віра у вас була завжди тверда.

— А в мого батька?..

— Нехай благословить його небо!

— Спасибі, сину мій, — мовив суддя й міцно потис руку юнакові. — Але ми обидва помилялися: ти надто квапився, а я був надто повільний у своїх рішеннях. Половина моєї маєтності стане твоєю, як тільки можна буде формально її тобі передати. І якщо я не помиляюсь, то й друга половина невдовзі приєднається до першої!

І, взявши юнакову руку, яку тримав у своїй, суддя з'єднав її з рукою дочки, а тоді. кивнув майорові, запрошуючи того в сусідню кімнату.

— Послухай, тіфшино, — добродушно мовив старий німець, — якби я був молодий, як тоді, коли ходив на похід з його дід, я б іще позмагаться з ледачий хльоптшисько!

— Ходімо, ходімо, друже Фріце, — сказав суддя. — Вам, либонь, сімдесят, а не сімнадцять. Річард чекає в їдальні з глеком пуншу.

— Ріхарт! Ах, тшорт! — вигукнув німець, кваплячися з кімнати. — Його пунш топрий тільки для мій кінь! Я колись показать йому, як готувать справшній пунш, — а то він пітсолотшувать його американський патока!

Мармедюк усміхнувся, любовно кивнув молодій парі й вийшов, причинивши за собою двері.

Коли читач сподівається, що ми знов відчинимо їх йому на втіху, то він помиляється. Елізабет з Олівером розмовляли дуже довго — не можемо сказати, скільки саме, — але о шостій вечора їм довелося урвати розмову, бо з'явився мосьє Лекуа, як домовлено напередодні, й зажадав бачити міс Темпл. Елізабет йому не відмовила, й француз у найделікатнішій формі, запропонував їй руку й серце, а також усіх своїх друзів, близьких і далеких, і мама, папа, і «цукристу тростину». Очевидно, міс Темпл уже зв'язала себе певними обіцянками з Олівером, тому що відхилила це принадне освідчення словами настільки ж чемними, як і його власні, лише набагато рішучішими.

Мосьє Лекуа не лишалося нічого іншого, як скласти товариство німцеві й шерифу, які посадили його за свій стіл і з допомогою вина й пуншу незабаром змусили розповісти про мету його візиту до міс Темпл. Виявилося, що француз не палав ніжними почуттями до Елізабет, а освідчився їй лише тому, що так, мовляв, повинна була зробити вихована людина, перш ніж покинути цю країну. Добряче ковтнувши, невгамовні жартівники переконали мосьє Лекуа в тому, що освідчитися одній дівчині й забути про іншу — це просто неподобство. Тож француз попростував до будинку священика, де зробив ту саму пропозицію міс Грант, і вийшов звідти з тими самими успіхами, що й при першій своїй спробі.

Коли він о десятій годині повернувся, Річард і майор усе ще сиділи за столом. Приятелі хотіли примусити «галла», як називав француза шериф, зробити третю пропозицію — шановній Ремаркабль Петтібоун. Але хоч і витратили на умовляння цілих дві години, та лише марно згаяли час, бо мосьє Лекуа відхилив їхні поради з упертістю, зовсім дивною для такої добропристойної людини.

Проводжаючи його до дверей, Бенджамін сказав на прощання:

— Коли б ви, мусью, спробували залицятися до міс Бійся-бога, як вам радив сквайр Дік, то вона б за вас міцно вчепилася, бо ж коли міс Ліззі й дочка пастора — легкі суденця, що швидко летять при найменшому вітрі, то міс Ремаркабль — важка баржа: візьмеш на буксир, то вже тягни до кінця свого життя.

Тим часом проминуло літо, і ми, побувши в товаристві наших героїв майже рік, востаннє зустрічаємося з ними в чудовому місяці жовтні. Але перед цим відбулося ще багато важливих подій, і про деякі з них ми повинні розповісти.

Двома найважливішими подіями були весілля Олівера й Елізабет і смерть майора Еффінгема. Обидві вони сталися на початку вересня, — причому перша всього кількома днями передувала другій. Старий згас, як ото догоряє свічка, і хоч родина, безперечно, сумувала, та горе помалу розвіялось.

Однією з найбільших турбот Мармедюка стало узгодити якось обов'язки судді зі своєю симпатією до порушників закону. Наступного дня після свого виходу з печери Натті й Бенджамін доброхіть повернулися у в'язницю, де й залишалися, добре нагодовані й доглянуті, поки з Олбані примчав гонець з губернаторським помилуванням Шкіряній Панчосі. Водночас зроблено все можливе, аби відшкодувати Гайрамові моральні збитки, яких він зазнав. Обидва порушники закону того ж таки дня вийшли на волю, зоставшись ті самі вдачею, як були й до ув'язнення.