Владімір Нефф - Прекрасна чаклунка

Не зайве у цьому зв’язку нагадати класичні слова Івана Франка з передмови до «Захара Беркута»: «Повість історична — се не історія… Освічення, характеристика, мотивування і групування фактів у історика й повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами». І далі: «Праця історична має вартість, коли факти в ній представлено докладно і в причиновім зв’язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе зайняти сучасних живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна» (Твори в 50 т., т. 16, с. 7).

Історичний роман у різні часи переслідував різні цілі: романтики хотіли нагадати про історичне минуле (мета «нагаду» ставилася в українській літературі ще літописцями початку XVIII ст. та автором відомої драми «Милість божа»), а ще бачили в минулому ідеальну суспільну модель (взяти хоча б до прикладу «Майстра Мартіна-бондаря та його челядників» Е. Т. А. Гофмана або ідилії П. Куліша); реалісти розвивали патріотично-пізнавальний історичний роман чи повість, даючи близьку до реальної картину історичного минулого, але підпорядковуючи ідею твору потребам сучасності, як це визначив зокрема І. Франко. Знаменний афоризм А. Дюма, що історія — цвях, на якому письменник вішає свою картину, досить точно відбиває таку позицію. Бажання зацікавити читача сприяє зростанню сюжетної вигадливості, через що герой поступово наділяється суперрисами і з волі автора потрапляє у найдивовижніші випробування, зчаста й авантюрні, — романи А. Дюма стали тут класичним еталоном, як і романи Вальтера Скотта. У нашій літературі першим зразком історичної авантюрно-патріотичної повісті варто назвати, певно, «Марусю» Марка Вовчка, твір, якому, до речі, судилася популярність не так на Україні, як у Франції, навіть в Італії. Романи Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького, Алоїса Їрасека, Генрика Сенкевича якнайкраще характеризують роман патріотично-пізнавальний. М. Старицький, зокрема, творячи величезні історичні полотна, зумисне пише їх російською мовою з цілком практичною метою зацікавити національною історією ту частину українців, котрі втратили рідну мову, або й зв’язок із рідною землею. З подібною метою писалися й романи та повісті для молоді.

Як реакція на таке відверто тенденційне застосування історичного роману, постав у європейській літературі роман історичного факту чи, як його ще називали, археологічний (архівний) роман, котрий близько підходив до роману-есе. В українській літературі видатним представником такого типу літератури треба назвати Ореста Левицького з його «Волинськими оповіданнями», а в пізніші часи — Наталену Королеву, яка, сама археолог і глибокий знавець середньовіччя, створила ряд романів та повістей, що вражають своєю історичною достеменністю. Від Вольтера з його «Філософськими повістями» бере початок історичний роман-притча, що кладе в основу оповіді елемент мислительний, спробу віддати в чіткій художній моделі якусь велику проблему людського буття — до блискучих зразків такого жанру належать «Йосип та його брати» Томаса Манна, «Фараон» Болеслава Пруса, «Авірон» та «Довбуш» Гната Хоткевича.

Двадцяте століття змішує, еклектизує прийоми й методи літератури, зокрема історичної, зливає водно поетику різних стильових епох: історичний твір вбирає в себе поетику «готичного» роману з його потягом до «жахливих», ба фантастичних ситуацій, використовує елементи фольклорно-фантастичної і казкової літератури, не зрікається й патріотично-пізнавальної мети, намагаючись на матеріалі минулого вирішувати соціально-етичну проблематику сьогодення. Новочасний авантюрний роман часто вже не є простим чтивом; збагачуючись компонентами інших історичних жанрів, він стає досить складним (стилістично й композиційно) художнім тілом. Значно поширюється у сьогоднішній літературі й роман-есе, переймаючи немало чисто белетристичних прийомів; з’являються й пародійні форми, які користуються шаблонами історичного роману, зумисне цю шаблонність підкреслюючи й над нею іронізуючи.

Сучасна історична белетристика нерідко втручається навіть у «святе святих», ігноруючи класичну межу між історією й красним письменством: белетрист не лише оперує живими образами, історія для нього — не тільки цвях, на якому можна повісити власну картину, він намагається по-своєму «мотивувати і групувати факти», витворюючи власну, часом і фантастичну, модель минулого, що викликає гостру реакцію вчених. Нещадна критика археологом П. Толочком романів Івана Білика («Меч Арея», 1972, «Похорон богів», 1986) — класична ілюстрація такої непогодженості прийомів історії та белетристики. Зрештою, можна зрозуміти вчених, які дбають про те, щоб в умах читачів уявлення про історичне минуле складалося науково, але можна зрозуміти й белетристів, які вибирають собі право фантазувати на теми історії — без цього їхня праця не мала б привабливості, так само як марною була б історична наука, побудована на грі фантазії та пригодах історичних осіб. Пригадується небезпідставна скарга одного поважного історика: історичне бачення у народі формують не вони, вчені, зі своїми малотиражними, вузькофаховими виданнями, а белетристи, схильні до фантазування, чиї твори, однак, пожадливо читаються й поширюються масовими тиражами.