Іван Сенченко - Руді Вовки

Що ж сталося тут на рівнині? Ватажок вовчої зграї зупинився і прислухався. Увесь луг тонув у глухому дзижчанні, що стишувалось і ледь-ледь бриніло, коли вітер віяв у глиб лугу, і наростало, коли він повертав до озер. Вовк відразу зрозумів, у чім річ.

Треба було тільки глянути вгору: весь простір понад травою коливався від танцю незліченних роїв озерних комах. Тут були хмари мошок, комарів і особливих оленячих ґедзів, їх самих вистачило б, щоб викликати переполох на Великому Лузі. Завдаючи нестерпних мук тваринам своїми укусами, вони водночас відкладали на їх шерсть яєчка. З яєчок згодом виходили черв’ячки, що, просвердливши шкуру, залазили в тіло тварини, збільшуючи і без того люті її муки. Ось яка загроза нависла над спокійними просторами Великого Лугу.

Ватажок, глянувши вгору, поспішив сховати носа в траву. Досить було хвилину потримати нерухомо голову, щоб один із летючих роїв опустився йому на писок, заліз у рота, понабивався у вуха, обсів товстим шаром орбіти очей. Молоді вовки жалібно заскавучали: їхня тоненька шкура і гладенька шерсть були поганим захистом від отих кровопивць.

Тоді ватажок з усієї сили рвонувся вперед. Загойдалась трава, затанцювали верхні листочки й квіти, збурюючи комарині зграї і своїм шелестом та коливанням не даючи їм змоги доп’ястися до живої поживи. Вовки помчали слідом за ватажком.

Першим не витримав гурт оленів, що пасся біля довгого, вигнутого підковою лиману. Тепла стояча вода його, що не доходила й по коліна оленям, була зручним місцем для розплодження мошок і комарів, тому їх тут носилося більше, ніж деінде на Великому Лузі. Даремно олені відбивались від них, даремно шукали собі порятунку в воді. Нічого не допомагало. В’язи зводило від безперестанного відбивання, і все тіло горіло, немов у вогні.

Тоді гурт не витримав і кинувся на північ, туди, де за Великою Рікою розстилалась поросла густими кущами й перелісками суха, позбавлена боліт Оленяча Долина.

Почин цього гурту був сигналом для всього Великого Лугу. Гурти, гнані одним єдиним бажанням — швидше вирватись із цього жалкого пекла, повернули на північ. Гурт зливався з гуртом, а ці масиви теж з’єднувались з іншими такими масивами, аж поки мало не весь Луг укрився однією суцільною срібно-брунатною масою, що затопляла весь обрій.

Луг застогнав, хитнувся від тих незліченних оленячих ніг. Хмари ґедзів і мошви збились високими стовпами, що не відставали, проте, ані на крок від утікачів, через велику тісноту ще беззахисніших, ніж там, біля озер, де їм була принаймні змога хоч обмахнутись головою.

Використовуючи цю нагоду, комахи все густіше й густіше осідали на цю рухому, таку грізну і водночас беззахисну масу, і швидко вся лава оленячих спин покрилась немов простирадлом, зітканим із легеньких комариних крилець.

Рятуючись від цього вогняного накриття, олені тікали дедалі швидше, аж поки втеча обернулась у панічний потік незудержного бігу.

Старий вовчий ватажок сильним подихом втяг у себе повітря. О, як воно тепло й привабно запахтіло молоком самиць, ніжним м’ясом телят! Ого! Тут сьогодні буде поживи гострим вовчим зубам! Визначивши із сили запаху, що гурт уже недалеко, ватажок владно гарикнув, і зграя відразу розділилась надвоє.

Одна частина на чолі з ватажком засіла на місці, друга, керована старим досвідченим вовком, помчала в обхід.

Ватажок, лишивши свій загін у закритті, обережно поповз уперед на пагорок оглянути місцевість. Не зважаючи вже на мошву, він підвів голову, як міг високо, і глянув на рівнину. І як тільки глянув, враз зібгавсь і завмер.

Вся рівнина від краю до краю жила й рухалась, суцільною лавою насуваючи на місце, де ховались вовки. Тоді ватажок скільки сили метнувся назад, і за ним, не розбираючи дороги, побігла і вся зграя. Всім було ясно, що справа тут іде не про щасливе полювання, а про врятування власного життя. Завдання тепер полягало в тому, щоб раніше, ніж їх наздоженуть передові лави оленів, вискочити з лінії їх шляху вбік, бо інакше вдруге їм уже полювати не доведеться.

Вовки напружували всі сили, але це не поліпшувало їх становища. Занадто близько були вони від оленів і занадто широкий був фронт цієї летючої срібно-брунатної хвилі. До того ж вона щораз більше наростала, бо прилучалися ті олені, що паслись попереду і з боків. Через це лінія фронту мінялась щохвилини; передові загони лишалися позаду, і фланги то відставали, то виривались далеко вперед, мов вогняні язики під час пожежі в степу.