Іван Сенченко - Руді Вовки

Вовча хватка має особливу властивість: це мертва хватка, коли щелепи зводить, кам’яніють м’язи, діючи вже незалежно від бажання звіра.

Молодик захарчав. Він шарпався, стрибав, рвав пазурами землю й траву. На якийсь момент все згрудилось, збилось, сплелось у якийсь чорний клубок. Але бій не викликав уже жодного сумніву щодо свого трагічного кінця. Тоді зграя, а власне ті старі вовки, для яких перемога ватажка була їхньою перемогою, раптово відчула в собі напад дикої люті. Вони, а слідом уже й молодики, кинулись на переможеного, і через хвилину від нього залишились тільки кістки та дрібні шматки перемішаного з шерстю, землею й нутрощами м’яса.

Це була остання перемога старого ватажка. Закінчивши криваву розправу, він нараз відчув, що він уже не той, колишній, що він справді старий, що переможний бій, який колись тільки зміцнював його м’язи, сьогодні пригнітив його самого: незнайоме, але тим прикріше почуття слабкості й німа втома проповзли по його жилах. Та ватажок був надто досвідчений, щоб саме тепер показати зграї свою неміч.

Навпаки, як тільки все закінчилося, він голосно гаркнув до збору і, намагаючись бути таким, яким був завжди, твердо виступив наперед.

Зграя, не озирнувшись, але все ж трішки здивована, рушила слідом за ним: ватажок, замість того щоб бігти за левом на захід, як це було визначено ще перед боротьбою, круто повернув на південь, в саме серце Великого Лугу.

Це була неоглядна, довга й широка рівнина, що слалася з лівого берега повноводої Великої Ріки.

Ріка пливла розгонистою дугою з південного сходу на південний захід, відокремлюючи своєю могутньою течією Великий Луг від Оленячої Долини.

Відкрита рівнина Великого Лугу з ранньої весни, як тільки сходив сніг, — а сходив він тут раніше, ніж на північнішій і порослій кущами та лісом Оленячій Долині, — вкривалася зеленим килимом трав, притягаючи цим незліченні гурти травоїдів — зубрів, турів, носорогів, а найбільше оленів.

Тепер сотні й тисячі гуртів рясніли сіро-коричневими островами поміж дрібненькими озерцями, протоками й сагами, що виблискували тут і там серед цього трав’яного моря.

Вовки добре знали цей луг і знали його з поганого боку. Це було найгірше місце для відкритого нападу. Боязкі наодинці, травоїди, з’єднані в гурти, робилися смертельно небезпечними. Помітивши ворога, вони збивалися в тісне коло, причому так, що самиці з телятами потрапляли всередину, а міцні, розлючені, готові недешево продати своє життя, самці ставали по краях.

Близькість ворогів, — а з них найстрашніші були вовчі зграї — надавали мирним тваринам грізної рішучості; досить було ватажкові вирватись наперед, як уся маса з’єднаних у гурт травоїдів кидалась на напасників лавою. І горе було тоді тим із них, хто не встиг вчасно проскочити вперед чи заховатись у хащі, — від них залишалась тільки кривавиця, перемішана з землею.

Ось через що новий напрям, який обрав ватажок, трохи збентежив зграю, бо не один старий вовк був свідком таких-от розправ. Однак цього збентеження ватажок не помітив чи не хотів помічати. Можливо, він щось надумав путяще: такий же бувалий вовк не ступить і кроку, завчасу не обміркувавши наслідків.

День був жаркий і сонячний. З пагорка, що його оце перебігали вовки, відкривалася пишна картина: скільки сягало око, розляглися луги, перетяті срібними смугами річечок, заток і озер. Хмари птахів шугали над цими просторами, перелітаючи з одного плеса на друге.

Тут були важкі крижні, крячки, гуси, лелеки і безліч дрібної пташини: бекасів, куликів, чайок і мартинів. В глибших озерах табунами плавали довгошиї красуні-лебеді, а біля них ширяли курочки, лиски, норці. Всі вони сповняли повітря галасом, свистом і шелестом крил, хлюпотінням води. Поміж озерами, тонучи по черево у високій траві, блукали гурти оленів, кіз, масивні темно-бурі постаті зубрів і турів. Та все ж найбільше паслось оленів, гурти їхні здавалися справді незліченними.

Окремо біля кожного гурту стояли самці-сторожі. Вибравшись на пагорки, вони чутливо наставляли вуха й ніздрі, перехоплюючи всі запахи, які приносили вітри з усіх боків Великого Лугу.

Сьогодні Луг був у великому неспокої. Замість того, щоб мирно скубти траву, олені тулилися, неспокійно відбиваючись від якогось незримого ворога, — трясли головами, стріпували шкурою, гнівно й нетерпляче били об землю ногами.

Деякі, облишивши пашу, спускались до озер і так глибоко залазили у воду, що з неї виднілись тільки їх ніздрі та вуха.