Іван Сенченко - Руді Вовки

Не поворухнулась тільки Костяна Голка. Не мала клопоту ще й з дітьми! І без того нема життя через товсту Печерицю і злостиву Довготелесу. Жуй шкуру та жуй! Хай і жує сама, якщо їй так хочеться!

Тимчасом з Їжачком було так: він, увесь скривавлений, лежав на землі, а над ним стояла Сліпа Вовчиця, і, припавши до розірваного горла дитини, пила її теплу кров.

Ніколи ще такого не траплялося в таборі Рудих Вовків. Чотириногі, їх щоденні, щонічні приятелі, незмінні товариші в полюванні, охоронці табору, — ніколи не дозволяли собі подібного навіть взимку, в найлютіший голод. Жінки попадали на траву і так почали кричати, що їх почули мисливці у найглухіших закутках Оленячої Долини.

Табір перелякався такого вчинку. Для всіх було ясно, що це неспроста.

— Вовки починають поїдати вовків, — сказав Голомозий (йому ведмідь оббілував геть усю голову). — Це недобре. Це дуже недобре. Олені, які блукають тепер у Великому Лузі, олені, яких більше там, ніж у лісі листочків, — не прийдуть в Оленячу Долину або прийдуть і підуть, як тоді, коли з хмари впав камінь, коли розлетівся вщент верх Громового Дуба, коли на Оленячу Долину зійшов Великий Огонь і коли оленячі гурти, а слідом за ними і всі Руді Вовки — троє сонць і три ночі бігли геть без упину аж до Сивих Вершин, що лежать на землі Гірських Ведмедів.

Ця мова скувала жахом людей з роду Рудих Вовків.

Але Голомозий, цей Вовк, що мав сили більше за всіх, що носив на шиї тридцять лев’ячих ікл і дев’ять ікл Великого Кота, які він поодбирав у тих звірів власними руками, цей Вовк, у вічі якому довго, без лиха для себе, не могла дивитись ні одна тварина, — потряс над головою списом, і тоді стало знову тихо.

— Лихо, небачене й страшне лихо! — гукнув він. — Адже люди з роду Рудих Вовків — великий і могутній народ. Чи не вони оце після снігу, як барилась і затягалась тепла пора, примусили її зійти на Оленячу Долину? Хай вона опиралась, чіплялась за кригу і голе гілля, насилала вночі морози, а вдень воду із снігом, та хіба-таки, зрештою, не підкорилась бажанню могутніх Рудих Вовків? І як потому почали швидко вбиратися в листя вільхи, осики, берези, дуби, як швидко вийшла вгору із землі трава, як швидко виповзли вужі з нір і залітали по долині хрущі!

— А це правда, це правда! — загукали тоді Руді Вовки. — Вона довго барилась, тепла пора. Довго не було спичаків, рогози і кропив’яних корінців. Але Вовки взялись до діла, взялись до діла всі, до одного, і воно все з’явилось. Руді Вовки — великий народ. О, вони наполегливі й непоборні!

Тоді жінки, порозпускавши волосся, посідали на землю, а чоловіки, розгорнувшись широким і густим цепом, рушили до Сліпої Вовчиці.

Сліпа Вовчиця дуже добре бачила рух серед своїх двоногих братів, однак їй і на думку не спало, що вони мають щось чинити супроти неї. Тож, замість тікати, вона лагідно закрутила хвостом і лягла на живіт поруч із своєю маленькою Волохатою, що одчайдушно розривала землю, де оце тільки заховався жучок. Людське коло тимчасом стягалось все дужче й дужче, і, коли мисливці зійшлися так, що поміж ними не проскочило б і мишеня, наперед вийшов Голомозий і обережно, але рішуче ухопив вовчицю за в’язи. Двоє інших людей тут же скрутили їй ноги. Перелякана, передчуваючи щось недобре, вона заскімлила і почала щосили рватись із рук. Маленька Волохата нічого не розуміла. Дивлячись на люте пручання мами, вона теж заплакала, підвівши мордочку вгору. Але на цей плач ніхто не звернув уваги.

Сліпу Вовчицю поклали під високим дубом осторонь від таборища. Тимчасом уже звечоріло. Жінки й діти зносили паліччя й хмиз, чоловіки своїми кам’яними сокирами рубали підлісок, накладаючи зрубані дерева у височенні кладі для вогнища. Як усе вже було готове, як спалахнув хмиз та сухе паліччя, як зашумів і забурував вогонь, як потяглись до неба густі хмари їдкого диму і ліс навколо засяяв багряними відблисками вогнища, — тоді раптом десь з глибини лісу почулось якесь моторошне фурчання.

Нагадувало воно не то виття якогось жахливого невідомого звіра, не то стогін дерева у зимову люту бурю. Здавалося, що якийсь велетень, прив’язавши до мотуза сотні порожніх оленячих кісток, закрутив їх разом у повітрі, — так ревло і свистіло довкола.

Жінки й діти ту ж хвилину попадали на землю і, не підводячи голів, не озираючись, не відділяючись від землі, поповзли геть до табору.

Коли зникли діти й жінки, з різних закутків лісу показалися Голомозий, Око і ще з п’ятеро літніх людей. Кожен з них крутив над головою прив’язані турячими жилами особливі, пишно розмальовані кістяні дощечки, що мали велику силу страхати всіх ворогів, і не тільки страхати, а й підкоряти їх волі Рудих Вовків. Кожен з них був прикрашений лев’ячими хвостами, шкурами пантер, намистом із зубів хижаків і був розмальований червоною, чорною та жовтою фарбами.