Валентин Стецюк - Врятовані совістю

Славко знайшов свою родину тільки щоб попрощатись по-людськи. Він заздалегідь знав, що батьки відмовляться тікати з трьома малими дітьми. І тато, і мама і сестричка з братиками дуже зраділи появі брата. І як можна було собі уявити, були і сльози, і поцілунки, і обійми. Тато ж нашвидкуруч давав синові якісь поради, тобто як себе вести у подальшому житті, від кого чекати допомоги, либонь, також видав синові якісь родинні таємниці, але про те нікому невідомо.

Ромко теж в цей час спілкувався з татом, сестри були вже великі, з ними вже можна було тікати, але отець Любомир сказав:

— Ні, я тікати не буду, я лишуся зі своєю паствою до кінця, а ти, Ромчику, бери Марійку і Оленку і тікайте мерщій, бо зараз вже прибіжить охорона. Мала Василина лишиться з нами. Синку, ні в якому разі не кидай навчання. Отець Василь допоможе тобі і сестрам дістати нові документи і прилаштує у добрих людей. А тепер біжіть і хай Господь благословить вашу дорогу!

Розцілувавшися з батьками, діти повискакували з вагону і разом кинулися навтіки. Отець Любомир осяяв хрестом їхній шлях у нове життя, а мама в сльозах тихо молилася, притискаючи малу Василину до грудей.

Вискочивши на насип, діти зустрілися зі Славком, який нетерпляче вже чекав їх нагорі. Хлопці взяли дівчаток за руки і всі разом побігли по оранці геть від колії в напрямку до купки дерев, за якими вже сходив молодий місяць. За спинами почалася була стрілянина, але швидко вщухла. Повстанці не мали вв’язуватися у бій, вони лише коротко затримали надбігаючих москалів, щоб останні втікачі мали можливість хоча б сховатись в кущах вздовж колії, а далі вони поодинці стали відходити з тим, щоб різними шляхами дістатися до свого місця збору.

Переслідувати втікачів і партизанів москалі не стали, комендант потягу робити це не дозволив. Треба було наново складати ешелон, знайти тіла вартових, які попадали з площадок після влучних пострілів, і рухатись далі, тим більше, що людей лишилася у вагонах досить багато. Рахувати їх поки що не стали, просто позакривали двері вагонів. Втрати батальйону були мінімальні — один вбитий і троє тяжко поранених вартових, з яких одного прийшлося шукати дуже довго.

Полудкін відкрив очі. Все довкола було біле, але невиразне. Поступово почали проявлятися обриси різних речей — на білій стіні решітка віддушини, нижче — якась картина, а на картині ліс, ніби повалене дерево. Біля дерева реве ведмідь, ні не реве, а свистить. Але це свистіло у вухах.

— Де я? Хто я? Що це довкола? — подумки питав себе Полудкін.

Поступово він приходив до тями. Згадав потяг, себе на площадці вагону. А що далі? Роздивляючись, він побачив біле ліжко, на ліжку білу людину. Це лікарня — нарешті зрозумів Полудкін і настрашився. Він спробував порухати пальцями рук, а потім ніг, легко покрутив головою Зрозумів, що все на місці, заспокоївся і знову заснув.

Наступного разу Полудкін прокинувся від розмови над головою. Говорили двоє — чоловік і жінка. Жіночій голос говорив:

— От бачите, він ожив, а ви не вірили!

— Віжу, віжу, ето ти его виходіла, вєрнула с того свєта.

— Ні, це не я!

— А кто же?

Відповіді Полудкін не почув, але побачив над собою схилену сиву голову з окулярами на носі.

— Ну что, браток, ожил? Благодарі вот ету дєвушку, ето она тєбє жізнь спасла.

Полудкін повернув голову набік і побачив усміхнену до нього дівчину у білому халаті і знову заснув, не встигнувши посміхнутися у відповідь.

Пройшло кілька днів, солдат одужував швидко і вже скоро ходив по палаті. Йому не раз казали, що життя йому врятувала медсестра на ім'я Аня, давши на переливання свою кров і взагалі піклуючись ним найбільше, і що він має їй за це подякувати. І ось, знайшовши зручний момент, Полудкін підійшов до Ані і сказав:

— Ви спаслі мнє жізнь…

Але дівчина перебила його:

— Ні, вас врятував ваш образок!

Полудкін схопився за груди — так, його медальйон був на місці.

Виконавши завдання, група Золотого без втрат рушила у Карпати. Рухались по ночах, спочатку кіньми, наскільки це було можливо, потім пішки. На початку вересня вони вже були в Штуківці. За пару днів тут було сформоване з'єднання УПА, яке мало своїм завданням через Чехословаччину дійти до Західної Німеччини, щоб донести всьому світові, що Україна ще не вмерла, що вона все ще бореться за свою незалежність і свободу. Більшість наших героїв з часом опинилися в Канаді і тепер ті з них, хто ще живий, часом бувають в Україні, навідуються і у Печорну.