Роберт Стівенсон - Чорна стріла

— Мадам, — у відчаї вигукнув Дік, — клянусь своєю душею, я зовсім забув про вас! Мадам, пробачте мені. Ви бачите, — я тільки що знайшов Джоанну!

— Не думаю, що ви зробили це навмисне, — відповіла вона, — але я все одно жорстоко помщусь. Я відкрию таємницю міледі Шелтон, тобто майбутній міледі Шелтон, — додала вона, роблячи реверанс. — Джоанно, — вела вона далі, — я вірю, клянусь душею, що твій коханий хоробрий у битві, але він, дозволь мені сказати, найбільш м'якосердий простак у всій Англії. Можеш милуватися ним! А тепер, дурні діти, поцілуйте мене, це принесе вам щастя й мир, а потім цілуйте одне одного, та не більше хвилини. Нам треба якнайшвидше йти в Холівуд, бо в цих лісах дуже небезпечно і страшенно холодно.

— Невже мій Дік залицявся до тебе? — спитала Джоанна, пригортаючись до свого коханого.

— Та ні, дурне дівчисько, — перервала Алісія, — це я залицялась до нього. Я запропонувала йому одружитися зі мною, але він попросив мене вийти заміж за кого-небудь іншого, Це його власні слова. Я сказала б, що він скоріше відвертий, ніж люб'язний. А зараз, діти, будьте розважливі, ходімте. Чи будемо ми знову перебиратися через яр, чи рушимо просто в Холівуд?

— Непогано було б дістати коней, — сказав Дік. — За останні дні мене стільки били й товкли, що моє тіло суцільний синець. Що тепер, на вашу думку, нам робити? Якщо воїни, які стояли біля коней, втекли, почувши шум битви, то ми тільки марно згаємо час. Навпростець до Холівуда близько трьох миль. Дзвін ще не пробив дев'ятої години, сніг твердий, місяць світить яскраво. Чи не піти нам пішки?

— Згода, — закричала Алісія, а Джоанна тільки міцніше притисла до себе руку Діка.

І вони рушили через голі гаї, по вкритих снігом галявинах, залитих блідим світлом зимового місяця. Дік і Джоанна, тримаючись за руки, ішли, не чуючи під собою ніг від щастя, а їхня легковажна супутниця, зовсім забувши про свою тяжку втрату, йшла слідом за ними і то сміялася, то малювала їм щасливі картини їхнього майбутнього подружнього життя.

Далеко в лісі ще було чути вигуки танстольських воїнів, що підганяли коней, переслідуючи втікачів, і час від часу — крики або брязкіт сталі; очевидно, сутичка все ще не припинилась. Але в трьох молодих людях, що виросли серед тривог війни і які щойно уникли стількох небезпек, важко було розбудити страх або жалість. Задоволені тим, що звуки погоні віддаляються, вони цілком оддалися своїй радісній прогулянці, яку Алісія назвала весільною, і ні сувора безлюдність лісу, ні зимовий холод не могли порушити чи затьмарити їхнього щастя.

Нарешті з пагорба вони побачили долину Холівуда. У великих вікнах лісового абатства яскраво світились смолоскипи й свічки, високі башточки й шпилі мовчки тягнулися вгору, і на найвищому шпилі у сяйві місяця блистіло розп'яття. Навколо абатства на широких галявинах палахкотіли табірні багаття і купчились халупки; в долині простяглась звивиста стрічка замерзлої річки.

— Клянусь небом, — сказав Річард, — тут ще й досі стоїть військо лорда Фоксхема. Той гонець, видно, сюди так і не доїхав. Що ж, тим краще. Є з чим зустріти сера Деніела.

Але військо лорда Фоксхема стояло в долині зовсім з іншої причини, ніж гадав Дік. Воно вже рушило на Шорбі, але на півдорозі до нього підскакав другий гонець, який передав їм наказ повернутися туди, де вони стояли вранці, щоб перепинити шлях ланкастерцям, які відступали, і бути якнайближче до головної армії йоркістів. Річард Глостер, вигравши битву і винищивши своїх ворогів у цій окрузі, уже йшов на з'єднання із своїм братом. І незабаром після того, як військо мілорда Фоксхема повернулося в Холівуд, сам Горбань зупинив коня перед дверима абатства. Ось на честь якого вельможного гостя світились вікна вогнями. Коли Дік разом з своєю коханою та її подругою з'явився в Холівуді, всіх наближених герцога частували в трапезній з пишністю, гідною такого могутнього і багатого монастиря.

Діка, який не дуже бажав цього, привели в трапезну. Глостер, вкрай стомлений, сидів за столом, підперши рукою бліде, страшне обличчя. Лорд Фоксхем, рана якого майже загоїлась, сидів на почесному місці зліва від нього.

— Ну як, сер, — спитав Річард Глостер, — чи принесли ви мені голову сера Деніела?

— Мілорде герцог, — відповів Дік досить сміливо, але з неспокійним серцем, — мені не пощастило навіть повернутися з своїм загоном. Мене, якщо дозволить ваша милість, розгромили.

Глостер глянув на нього й грізно нахмурився.