Роберт Стівенсон - Чорна стріла

— Саме такі хлопці потрібні в скруті, — сказав він.

— Справді, гарні хлопці, — відповів гонець. — Жаль тільки, що ви не вирушили раніше.

— Нічого не поробиш. Так уже повелось, що на бенкеті все краще буває спочатку, а в битві наприкінці, сер, — сказав рицар і сів на коня. — Гей! — закричав сер Деніел. — Джон! Джоанна! Та де ж вона, клянусь святим розп'яттям. Хазяїне, де ця дівчина?

— Яка дівчина, сер Деніел? — сказав хазяїн. — Я не бачив ніякої дівчини.

— Ну, тоді хлопчик, старий дурню! — вигукнув рицар. — Хіба ти не розгледів, що це дівчина? На ній темно-червоний плащ. Вона порушила піст, напившись води, пам'ятаєш. Де ж вона, негіднику?

— Допоможіть нам, святі угодники! Ви звали його мастер Джон, — сказав хазяїн. — А я ні про що й не догадався. Він поїхав. Я бачив його… її… я бачив її в стайні годину тому, вона сідлала сірого коня.

— Клянусь розп'яттям, — закричав сер Деніел. — Дівчина коштувала мені п'ятсот фунтів, коли не більше!

— Сер рицар, — з болем в голосі зауважив гонець, — поки ви тут кричите про п'ятсот фунтів, там вирішується, хто володітиме англійським королівством.

— Добре сказано, — відповів сер Деніел. — Селдене, візьми з собою шістьох арбалетників і спіймай її. Мене не обходить, якою ціною це буде зроблено, та щоб, коли я повернусь, вона була в Танстольському замку. Ти за це головою відповідаєш. А тепер у дорогу!

Військо помчало риссю, а Селден із шістьма воїнами лишились на вулиці в Кетлі, оточені селянами, які зацікавлено їх розглядали.

Було близько шостої години, коли Дік, повертаючись того травневого ранку додому, під'їхав до болота. Над головою в нього повисло чисте блакитне небо, веселий вітрець рівномірно шелестів травою і листям. Крутились крила вітряків, верби на болоті колихалися, і по них, наче по житу, котились світлі хвилі. Дік провів у сідлі цілу ніч, але серце в нього було здорове, тіло міцне, і він не відчував втоми.

Стежка збігала вниз, все ближче до трясовини; нарешті зникли всі дорожні прикмети, крім вітряка, що стояв на пагорбі біля Кетлі, і верховіть дерев Танстольського лісу далеко перед ним. Обабіч стежки простяглись великі зарості очерету і лози, що колихались од вітру, та калюжі води, вкриті брижами; зрадницька трясовина, зелена, наче смарагд, підступно вабила мандрівника. Стежка вела навпростець через болото. Вона була дуже давня, протоптали її ще римські солдати. Відтоді минуло багато віків, і подекуди на сотні кроків вона ховалась під гнилими водами болота.

Приблизно за милю від Кетлі Дік під'їхав саме до такого місця. Стежка густо заросла тут кущами очерету й лози, що скидались на маленькі острівці, і це могло будь-кого збити з пантелику. До того ж трясовина була тут значно ширша, ніж в інших місцях, і людина, необізнана з болотом, легко могла потрапити в біду. Дік з острахом згадав про хлопчика, якому він так незрозуміло розповів, як треба їхати. Про себе він не турбувався: йому досить було глянути назад, на крила вітряка, що виразно чорніли на тлі блакитного неба, глянути вперед, на Танстольський ліс, щоб визначити дорогу і впевнено їхати далі, хоч кінь його вже йшов по коліна у воді.

Дік проїхав уже половину трясовини і побачив спереду стежку, що виходила з води, аж раптом праворуч він почув сплеск води і побачив сивого коня, який зав'яз у болоті і судорожно силкувався вилізти звідти. В ту мить, наче зачувши наближення допомоги, нещасна тварина пронизливо заіржала, її налиті кров'ю очі були сповнені жаху, вона борсалась в драговині, повітря навколо сповнювало дзижчання хмари мошви, що нависла над нею.

«Невже бідолашний хлопчина загинув? — подумав Дік. — Це ж, напевно, його кінь. Славний сивий кінь! Ти кличеш мене так жалісно, і я зроблю для тебе все, що в людських силах. Тобі не доведеться мучитись тут, занурюючись поступово в це баговиння».

Він натягнув арбалет і пустив стрілу коневі в голову.

Після цього жорстокого акту милосердя засмучений Дік поїхав далі; він пильно дивився навколо себе, сподіваючись побачити якісь сліди хлопчика, якому він вказав цю дорогу.

«Шкода, що я не розповів йому докладніше, як треба їхати, — думав він. — Боюсь, що хлопець потонув у болоті».

Раптом хтось гукнув Діка на ім'я. Перервавши ці думки і глянувши вбік, він побачив у заростях очерету обличчя хлопчика.

— Ти тут? — вигукнув Дік, натягуючи поводи. — Ти так добре сховався в очереті, що я за малим не проглядів тебе. Я бачив твого коня; його затягла трясовина, і мені довелось врятувати його від страждань. Клянусь небом, якби ти був більш милосердним вершником, ти б сам це зробив. Та виходь вже з своєї схованки, тут нікого нема, не бійся.