Жуль Верн - Таємничий острів

Під час кількох днів вимушеного ув’язнення вони не сиділи склавши руки. У коморі було вдосталь деревини, порізаної на дошки, й вони потроху майстрували нові меблі, обставляючи кімнати міцними і надійними столами й стільцями, адже дерева на них не шкодували. Їхнє рухоме майно не зовсім відповідало цій назві, бо занадто важко було його пересовувати, проте Наб і Пенкроф так пишалися ним, що не поміняли б і на витончені меблі роботи Буля. [13]

Потім столяри стали кошикарями і досягли неабияких успіхів на ниві нового ремесла. На той час вони виявили на північному березі острова густі зарості верби гостролистої. Напередодні дощів Пенкроф і Герберт нарізали багато гілок цього корисного чагарнику, старанно очистили їх і тепер могли використати для нової справи. Перші кошики виявилися дуже незграбними, але завдяки спритності й кмітливості новоявлених кошикарів, котрі радилися один з одним, пригадували різні форми кошиків, які їм доводилося бачити, змагалися, чий кошик краще вдасться, у їхньому господарстві незабаром з’явилося безліч кошиків різної форми й призначення. Наплели їх і для комори, і тепер Наб поскладав у них їстівні кореневища, кедрові горіхи й коріння драцени. Протягом останнього серпневого тижня погода ще раз різко змінилася. Знову трохи похолодало, але буря вляглася. Відразу по тому колоністи вийшли з печери. На берег насипало не менше ніж два фути снігу, проте зверху він узявся твердою кіркою, і йти по ньому було неважко. Сайрес Сміт і його супутники піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій.

Як усе змінилося! Досі зелений ліс, особливо неподалік, де переважали хвойні дерева, вкрився одноманітною білою пеленою. Від вершини гори Франкліна й аж до узбережжя ліси, долини, озера, річка, морський берег – усе стало біле-біле. Вода в річці Вдячності текла під крижаним панциром, який під час кожного припливу й відпливу з гуркотом ламався на окремі шматки. Над замерзлою поверхнею озера літало безліч птахів: качки і чирки, шилохвости й чистуни. Хмари птахів! Скелі, між якими з озера водоспадом лилася вода, настовбурчилися химерними шпичками крижин. Здавалося, вода виливається з велетенської страхітливої ринви, вирізьбленої якимось скульптором епохи Відродження у формі роззявленої пащі чудовиська. Що ж до шкоди, завданої ураганними вітрами лісам, то про неї ще не можна було судити, аж доки з них не спаде біла снігова товща.

Гедеон Спілет, Пенкроф і Герберт, звичайно ж, не проминули нагоди відвідати пастки. Їх нелегко було знайти під пеленою снігу. Троє мисливців мусили й самі стерегтися, аби не провалитися в одну з них, а вскочити у свою ж пастку було б і небезпечно, й принизливо. Проте їм пощастило уникнути такої халепи і розшукати пастки; принада лежала в них незачеплена. Отож у ямах здобичі не знайшлося, але навколо лишилося багато слідів, а серед них і чіткі відбитки лап із гострими пазурами. Герберт запевнив, що то походили якісь хижаки з родини котячих, тим самим підтвердивши інженерову думку, що на острові Лінкольна водяться небезпечні звірі. Безумовно, ті хижаки досі жили в густих лісах Далекого Заходу, але, гнані голодом, вони забрели й на плоскогір’я Широкий Обрій. А може, вони почули дух мешканців Гранітного Палацу?

– І що ж то воно за такі хижаки з родини котячих? – запитав Пенкроф.

– Тигри, – відповів Герберт.

– А я думав, ці тварини водяться тільки в теплих краях.

– У Новому Світі вони водяться на просторі від Мексики до аргентинських памп, – відповів підліток. – А позаяк острів Лінкольна лежить приблизно на тій самій широті, що й басейн річки Ла-Плати, немає нічого дивного, що на ньому водяться тигри.

– Добре, гав не ловитимемо, – відповів Пенкроф.

Нарешті потеплішало, сніг розтав, а дощі й зовсім змили його білу пелену. Хоча стояла негода, колоністи поповнювали запаси рослинної їжі та м’яса: кедрових горіхів, коріння драцени та інших їстівних рослин, кленового соку, кролів із відомого нам сажка, а також агуті та кенгуру. Задля цього вони мусили кілька разів ходити на полювання до лісу, де побачили великий бурелом після останнього урагану. Прихопивши возика, моряк із Набом навіть ходили по вугілля, аби припасти кілька тонн цього палива, і дорогою бачили, що димар печі для випалювання глиняного посуду дуже пошкоджено вітром, а його верхівку збито не менше ніж на шість футів.

Крім вугілля до Гранітного Палацу завезли ще й дров, сплавивши їх на кількох плотах скреслою річкою Вдячності. Могло статися, що знову вдарять морози.