Жуль Верн - Таємничий острів

Колоністи посувалися дуже повільно. Усіх їх охопило хвилювання від усвідомлення того, що вони спускаються углиб масиву, де мабуть вперше ступала людська нога. Всі мовчали, але в їхніх головах безперервно пульсувала думка, і, мабуть, не в одного виникло побоювання, чи не зачаївся десь у цьому підземеллі, зв’язаному з морем, який-небудь спрут чи інший велетенський головоногий. Отож потрібно було йти у глибину тунелю вельми обережно. Та, зрештою, попереду маленького загону біг Топ, і можна було покладатися на його чуття, – у разі чого він сповістив би колоністів.

Спустившись звивистим тунелем футів на сто, Сайрес Сміт, котрий ішов попереду, спинився, і до нього підійшли його супутники. Там, де вони стали, прохід розширювався і утворювалась невелика печера. З її склепіння крапала вода. Але вона не сочилася крізь гранітну стелю – то були тільки рештки стрімкого потоку, який так довго вирував тут; повітря у печері дихало вогкістю, але у ньому не вчувалося ніяких тлінних запахів.

– Дивись, дорогий Сайресе, – сказав тоді Гедеон Спілет. – Ось нікому не відомий, добре захований у кам’яних глибинах притулок, та, на жаль, у ньому неможливо жити.

– Чому ж неможливо? – запитав моряк.

– Бо він надто малий і темний.

– А чому б нам не розширити його та не пробити отвори, аби впустити сюди світло й повітря? – сказав Пенкроф, який уже ні в чому не сумнівався.

– Ходімо далі, – відповів Сайрес Сміт. – Не припиняймо пошуків. Можливо, нижче природа звільнить нас від зайвої роботи.

– Ми спустилися лише на третину висоти плоскогір’я, – зауважив Герберт.

– Приблизно на третину, – відповів Сайрес Сміт. – Ми пройшли футів сто від входу, а коли пройдемо ще сто футів, то, можливо…

– А де Топ? – урвав хазяїна Наб. Колоністи обшукали всю печеру. Собаки не було.

– Мабуть, він побіг уперед, – сказав Пенкроф.

– Ходімо слідом за ним, – запропонував Сайрес Сміт.

Колоністи пішли далі. Інженер уважно придивлявся до численних звивин проходу і досить легко визначив, що, попри всі його повороти, він іде в напрямку моря.

Колоністи спустилися ще футів на п’ятдесят, рахуючи по вертикалі, коли їхню увагу привернули віддалені звуки, що лунали з глибини гранітного масиву. Колоністи зупинилися й прислухалися. Звуки ці долинали кам’яним коридором цілком чітко, як через слухову трубку.

– Це гавкає Топ! – вигукнув Герберт.

– Атож, – відповів Пенкроф. – Це гавкає наш славний собака, та ще й як люто гавкає!

– Ми маємо обковані залізом кілки, – нагадав Сайрес Сміт. – Будьте напоготові. Вперед!

– Стає щораз цікавіше, – прошепотів Гедеон Спілет на вухо морякові, і той ствердно кивнув у відповідь.

Сайрес і його товариші кинулись на допомогу Топу. Його уривчасте гавкання ставало дедалі виразнішим, і в ньому вчувалася незвичайна лють. Може, він зіткнувся з якоюсь твариною, випадково потурбувавши її? Не думаючи про небезпеку, яка загрожувала їм особисто, колоністи, можна сказати, бігли вперед, охоплені непереборною цікавістю. Вони вже не спускалися, а скочувалися слизьким дном каналу і, подолавши за кілька хвилин футів шістдесят, побачили нарешті собаку.

Там прохід виводив у велику казкової краси печеру, де, люто гавкаючи, бігав Топ. Пенкроф і Наб, розмахуючи смолоскипами, освітлювали зблизька всі впадини у гранітних стінах, а Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Герберт, піднявши кілки, приготувалися до будь-якої несподіванки.

Величезна печера виявилася порожньою. Колоністи обстежили її уздовж і впоперек: у ній нікого не було – жодної тварини, жодної істоти!

А проте Топ не переставав гавкати, його несила було вгамувати ні пестощами, ні погрозами.

– Тут має бути якийсь отвір, через який вода з озера впадала в море, – мовив інженер.

– Цілком можливо, – відповів Пенкроф. – Будьмо обережні, щоб не впасти в яму.

– Шукай, Топе, шукай! – крикнув Сайрес Сміт. Собака, збуджений словами хазяїна, кинувся в кінець печери і там загавкав іще гучніше.

Колоністи рушили слідом за ним і при світлі смолоскипів побачили в граніті отвір справжнього колодязя. Саме в нього досі зливались озерні води, що текли крізь гранітний масив, але канал цей був із прямовисними стінами і спуститися туди колоністи не мали змоги.

Над отвором колодязя вони схилили смолоскипи, однак нічого не побачили. Сайрес Сміт висмикнув зі смолоскипа запалену гілочку й кинув її у прірву. Смолиста гілка, швидко падаючи, розгорілася ще дужче й освітила стік зсередини, але, крім його стінок, колоністи більш нічого не побачили. Потім полум’я затрепетало й згасло – певно, гілка долетіла до води, тобто до поверхні моря.