Жуль Верн - Таємничий острів

Вогнище було потрібне експедиції, аби тільки погрітися – з настанням ночі стало холоднувато, – на ньому не смажили фазана, котрого Наб приберігав на завтрашній день. Вечеряли рештками водосвинки, на закуску до якої мали ще кілька десятків кедрових горішків. До пів на сьому всі повечеряли.

Тоді Сайресові Сміту спало на думку, поки зовсім не стемніло, оглянути широку заокруглену площину, на яку спирався верхній конус гори. Перш ніж лягти спочивати, він хотів дізнатися, чи можна обійти навколо конуса на той випадок, якщо не пощастить піднятися по крутосхилах на його вершину. Це питання не давало йому спокою, адже з того боку, куди хилилася снігова шапка, тобто з півночі, гора могла виявитися неприступною. А якщо не пощастить ні піднятися на вершину гори, ні обійти її, вони не зможуть побачити західної частини невідомої землі, і сходження на гору виявиться марним.

Отож, попри всю свою втому, інженер лишив Пенкрофа й Наба готувати таку-сяку постіль, Гедеона Спілета – занотовувати найважливіші події дня, а сам пішов на північ понад заокругленим краєм плато. До нього пристав і Герберт.

Ніч видалась ясною й тихою, а темрява ще не була дуже густою. Сайрес Сміт і підліток ішли поруч мовчки. Подекуди плато розширювалось, і йти було досить легко, а часом на ньому траплялися завали каміння, і тоді доводилось пробиратися поодинці вузькою стежкою. І ось хвилин за двадцять походу Сайрес Сміт і Герберт зупинилися. Тут основи обох конусів зовсім зрослися. Обійти ж гору схилом, який опускався під кутом близько сімдесяти градусів, було неможливо.

Інженер зі своїм юним супутником мусили відмовитися від наміру обійти низом вершину гори, й у них з’явилася можливість почати сходження на неї.

Справді, перед ними розчахнулася глибока тріщина у гірському масиві. То була воронка верхнього кратера, якщо хочете, його горловина, через яку в давнину, коли вулкан був іще діючим, виливалася лава. Охолонувши і затвердівши разом зі шматками шлаку, вона утворила щось подібне до широких сходів, які мали полегшити підйом на вершину гори.

Окинувши оком тріщину, Сайрес Сміт відразу помітив цю особливість у її розміщенні й, не вагаючись, пішов у глибину попереду хлопця, хоч темрява дедалі густішала.

Вони мали піднятися вгору ще принаймні на тисячу футів. Та чи зможуть вони зробити це по внутрішніх стінках кратера? Про це ми дізнаємося згодом. Інженер підніматиметься вище й вище, аж поки його зупинить якась перепона. На щастя, по внутрішніх стінках кратера тяглися звивисті борозни, ніби широкі нарізки ґвинта, які полегшували підйом.

Що ж до самого вулкана, то не було найменшого сумніву: він давно згас. Жоден димок не вився над його схилами. Жоден язичок полум’я не виривався з його глибин. Жодного приглушеного гуркоту, жодного найменшого звуку чи струсу в надрах землі не долинало з бездонної темної прірви, що сягала, можливо, найглибших надр планети.

Всередині кратера не відчувалося й духу сірчаних випарів. Вулкан не заснув – він до краю вичах і згас.

Спроба Сайреса Сміта піднятися вгору кратером мала закінчитися вдало. Крок за кроком вони з Гербертом щораз вище піднімалися по внутрішніх стінках вулкана, а над їхніми головами кратер розширювався більше і більше. Кругла пляма неба, обмежена воронкою, вже помітно поширшала. І тепер з кожним кроком Сайреса Сміта й Герберта в полі їхнього зору з’являлися нові зірки. Над ними сяяли невимовної краси небесні сузір’я. У зеніті в сузір’ї Скорпіона горів ясним вогнем чудовий Антарес, а поряд виблискувала Бета Кентавра, яку вважають найближчою до Землі зіркою. Далі, в міру того, як розширювався конус кратера, з’явилися Фомальгаут із сузір’я Риб, Зоряний Трикутник, і нарешті майже над антарктичним полюсом засяяв Південний Хрест, який у Південній півкулі грає ту саму роль провідної зірки, що й Полярна зірка – у Північній півкулі.

Близько восьмої вечора Сайрес Сміт і Герберт ступили на вершину вулкана, що увінчував гору.

У ту хвилину запанувала темрява: видно було не далі як за дві милі. Чи ця невідома земля з усіх боків оточена морем, а чи на заході прилягає до якогось материка з узбережжям, що входить до Тихого океану? На це питання поки що неможливо було відповісти. На заході смуга хмар, які чітко вимальовувалися на обрії, робила темряву ще густішою, і перед очима небо й вода зливалися в темне коло.

Але в одній точці несподівано замерехтіло невиразне світло, що повільно опускалося вниз у міру того, як хмари піднімалися до середини неба.