Жуль Верн - Таємничий острів

Можливо, це він підкинув нам пляшку, коли ми вийшли у перше плавання на пірозі по морю? До речі, згадаймо: ніхто, крім нього, не міг викинути Топа з озера Гранта, коли на собаку напав дюгонь; вас, Сайресе, міг урятувати в морі лише він, бо будь-хто інший за тих умов був би зовсім безпорадний! А якщо це так, то йому підкоряються навіть стихії.

Колоністи не могли не погодитись із міркуваннями журналіста.

– Так, – підтримав його Сайрес Сміт, – ваша думка небезпідставна – у цієї людини величезні можливості, які можуть здатися надприродними тим, хто не посвячений у її таємницю. Якби ми знайшли цю людину, її таємниця з’ясувалася б сама по собі. Але в тому й полягає питання: повинні ми прагнути відкрити таємницю нашого великодушного покровителя чи нам належить терпляче чекати, поки він сам захоче відкрити її? Як ви гадаєте?

– На мою думку, – відповів Пенкроф, – хоч би ким був той чоловік, він молодчина, і я його поважаю!

– Згоден, Пенкрофе, – сказав інженер, – але це не відповідь на моє запитання.

– А я, хазяїне, думаю, – озвався Наб, – що ми можемо шукати того чоловіка хоч до нового пришестя, але знайдемо його тільки тоді, коли він сам того захоче.

– А ти не дурний, Набе, – похвалив негра Пенкроф.

– Я поділяю Набову думку, – зауважив Гедеон Спілет. – Але це ще не достатня підстава, щоб відмовитися від спроб знайти нашого таємничого покровителя. Знайдемо його ми чи ні – не має великого значення. Головне, ми зробимо все, що можемо, аби виконати наш обов’язок і подякувати йому.

– А як ти, синку, вважаєш? – запитав інженер, повертаючись до Герберта.

– О, – вигукнув Герберт, і очі його загорілись, – я так хотів би подякувати йому за те, що він спочатку врятував життя вам, а потім і нам усім!

– Твоя правда, Герберте, – підтримав хлопця Пенкроф. – І я теж, та й інші!.. Я не вельми цікавий, та й то погодився б пожертвувати одним оком, аби другим побачити того чоловіка. Очевидно, то вродливий чоловік, дужий, високий на зріст; борода в нього довга, хвиляста, волосся – мов сяйво… Лежить він, напевне, на хмарах і тримає в руках величезну кулю!

– Але ж, Пенкрофе, – зауважив Гедеон Спілет. – Ви намалювали нам не що інше, як ікону Господа Бога!

– Не заперечую, – відповів Пенкроф, – але що робити, коли саме таким він мені уявляється!

– А ви, Айртоне? – запитав інженер.

– Я, пане Сміте, – сказав Айртон, – щодо цього не можу сказати нічого певного. Не сумніваюся: ваше рішення буде слушним, і якщо ви захочете, щоб і я взяв участь у пошуках, я ладен піти за вами куди завгодно.

– Спасибі, Айртоне, – подякував Сайрес Сміт, – проте мені хотілося б одержати чіткішу відповідь. Ви наш товариш, ви не раз на ділі доводили свою відданість нам, і перш ніж ухвалити таке важливе рішення, ви повинні так само, як інші, взяти участь у його обговоренні.

– Гаразд, – мовив Айртон, – мені здається, ми повинні зробити все, щоб розшукати нашого невідомого покровителя. Можливо, він дуже самотній? Може, страждає? Може, потребує нашої підтримки й допомоги, аби почати нове життя, як потребував цього я? Ви щойно самі сказали, що я також його боржник. Це він, звичайно, не хто інший, як він, відвідав острів Табор, побачив там відоме вам змучене нещасне створіння і повідомив, вам, що того бідолаху варто б урятувати!.. Отже, дякуючи йому, я знову став людиною. Я ніколи цього не забуду!

– Вирішено, – сказав тоді Сайрес Сміт. – Ми відновимо пошуки, як тільки це стане можливим. Ми не залишимо недослідженою жодну часточку острова. Ми перекопаємо його згори донизу, проберемося в найпотаємніші закутки, і хай простить невідомий друг нашу нескромність, викликану добрими й щирими намірами!

Наступні кілька днів колоністи заготовляли сіно й жнивували. Перш ніж вирушити в експедицію у недосліджені краї острова, вони хотіли завершити всі невідкладні роботи. Змолотивши хліб, вони взялися до городів, – настав час зібрати овочі, вирощені на острові. Урожай знесли у величезні комори й засіки Гранітного Палацу, де помістилися б усі острівні багатства. Припаси колоністів було гарно складено рядами в доступних місцях, усі вони добре зберігалися у природних сховищах, куди не могли пробратися ні чужинці, ні звірі. Масивні гранітні стіни не пропускали вологи. Кілька природних печер, розміщених у верхній частині коридора, було розширено чи розчищено кайлами або порохом, і таким чином у Гранітному Палаці з’явилися величезні склади, де тепер зберігалася провізія, боєприпаси, інструменти і посуд – одне слово, все майно колоністів.