Жуль Верн - Таємничий острів

– Гаразд, – мовив Пенкроф, – припустимо, судно підійде сюди і стане на якір за кілька кабельтових від острова… І що ж ми тоді робитимемо?

Це несподіване запитання якийсь час залишалося без відповіді. Але, добре поміркувавши, Сайрес Сміт із властивим для нього спокоєм відповів:

– Ми, друзі мої, зробимо те, що повинні зробити: вступимо в переговори з командою корабля і попросимо взяти нас на його борт, попередньо оголосивши острів Лінкольна власністю Сполучених Штатів. Відтак, повернувшись на батьківщину, ми запропонуємо всім, хто хоче, переселитися на острів, колонізувати його й принести в дар Американській республіці нову, дуже корисну землю в цій частині Тихого океану!

– Ура! – радо вигукнув Пенкроф. – І ми зробимо нашій країні чудовий подарунок! Його колонізацію майже завершено, всі частини острова одержали назви, знайдено добрий природний порт, прісноводні джерела й річки, прокладено дороги й телеграфну лінію, збудовано корабельню і навіть фабрику, залишається тільки одне – нанести острів Лінкольна на карту.

– А що, як острів хто-небудь займе, коли нас тут не буде? – запитав Гедеон Спілет.

– А чорта лисого! – скрикнув моряк. – У такому разі я волію сам залишитись на нашому острові й охороняти його! Запевняю: в мене його не вкрадуть, як кишенькового годинника із жилетки роззяви!

Ще цілу годину не можна було достеменно сказати, іде корабель до острова чи повз нього. Проте він наблизився, хоча також не було відомо, з якою швидкістю він іде морем. Цього Пенкроф ніяк не міг визначити. Та все ж, оскільки дув норд-ост, здавалося цілком вірогідним, що судно йде правим галсом. До того ж бриз гнав його до берегів острова, та й при такому спокійному морі воно могло не боятися підійти до узбережжя, хоча глибини у цих місцях не нанесено ще на карту.

Близько четвертої пополудні – через годину після телеграфного виклику – Айртон піднявся в Гранітний Палац. Зайшовши до урочистої зали, він доповів:

– До ваших послуг, панове!

Сайрес Сміт, як завжди, подав йому руку і, підводячи до вікна, сказав:

– Ма запросили вас, Айртоне, у зв’язку з важливою справою. Поблизу острова з’явився якийсь корабель.

Першої миті Айртон ледь зблід і в його очах майнула тривога. Він виглянув у вікно, схилився над підвіконням, обнишпорив очима весь морський обрій, але так нічого й не побачив.

– Візьміть далекоглядну трубу, – запропонував Гедеон Спілет, – і подивіться уважно на корабель. Чи це не «Дункан» приплив, аби відвезти вас на батьківщину?

– «Дункан»? – прошепотів Айртон. – Так скоро?.. – Ці слова немов мимохіть зірвалися з уст Айртона, і він затулив обличчя руками.

Невже дванадцять років самотності на пустельному острові не здавалися йому достатньою покутою всіх гріхів? Невже він досі не прощав собі своїх злочинів і вважав, що вони не прощені йому іншими?

– Ні, – заперечив він, – ні! Це не може бути «Дункан».

– Подивіться, Айртоне, – попросив інженер. – Ми повинні знати заздалегідь, що нам робити.

Айртон узяв далекоглядну трубу і подивився у вказаному напрямку. Кілька хвилин він нерухомо, мовчки вдивлявся у морський обрій і нарешті сказав:

– Там справді пливе корабель, але я не думаю, що то саме «Дункан».

– А чому ви гадаєте, що то не «Дункан»? – запитав Гедеон Спілет.

– Бо «Дункан» – парова яхта, а я не бачу найменших ознак диму ні над кораблем, ні позад нього.

– А може, він іде зараз під самими вітрилами? – заперечив Пенкроф. – Здається, він має ходовий вітер і, цілком можливо, перебуваючи в такій далині від заселеної землі, зацікавлений берегти вугілля?

– Можливо, Пенкрофе, ви й маєте слушність, – відповів Айртон, – і яхта справді йде з погашеними вогнями у топках. Зачекаймо, поки корабель підійде ближче до берега, тоді все й з’ясується.

По цих словах Айртон відійшов у куток зали, сів там і замовк. Колоністи й далі обмінювалися думками щодо невідомого корабля, але Айртон більше не брав участі в розмові.

Схвильовані тим, що сталося, колоністи були тепер не спроможні повернутися до припиненої роботи. Найбільше схвильовані Пенкроф і журналіст не знаходили собі місця і великими кроками вздовж і впоперек міряли залу. Герберт був стриманішим, але і його точив черв’ячок цікавості. Тільки Наб зберігав звичайний спокій. Адже для нього рідний край завжди там, де перебуває його хазяїн. Що ж до Сайреса Сміта, то той сидів, поринувши у думки, і в глибині душі скоріше побоювався, ніж бажав прибуття цього корабля.