Жуль Верн - Таємничий острів

На щастя, попри сильний вітер, хвилі завдяки близькому берегу лишалися помірними, і Пенкрофові не доводилось побоюватися морських валів, дуже небезпечних для дрібних суденець. «Бонавентур» не перекинувся б навіть при великих хвилях – його правильно навантажили баластом; та якби хвилі переплескували через палубу, могла б виникнути небезпека, що обшивка борту не витримає ударів води. Пенкроф – досвідчений моряк – стояв біля керма, готовий до всіляких несподіванок. Звичайно, він безмежно вірив у надійність свого бота і все ж таки із завмиранням серця чекав нового дня.

За цілу ніч Гедеон Спілет і Сайрес Сміт жодного разу не змогли знайти хвилини, щоб поговорити наодинці, а тим часом, судячи зі слів, які інженер прошепотів журналістові, їм конче треба було обмінятися думками про новий прояв таємничої сили, що, очевидно, правила островом Лінкольна. Гедеон Спілет безперестану думав про загадкове вогнище, яке світилося на острівному березі. Він бачив той вогонь на власні очі! Так само, як і він, те вогнище спостерігали його супутники – Пенкроф і Герберт! У ту темну ніч воно допомогло їм визначити розташування острова; вони не сумнівалися, що його запалив інженер – і раптом з’ясовується, що той ні сном, ні духом про це не знає!

Гедеон Спілет вирішив з’ясувати це питання, як тільки «Бонавентур» повернеться додому, і наполягати, щоб Сайрес Сміт розповів решті колоністів про всі оті дива. Можливо, треба спільними зусиллями дослідити увесь острів Лінкольна?

Хай там як, але тієї ночі вогонь не загорався на узбережжі біля виходу до недослідженої затоки, і до самого світанку невеличкий бот боровся з вітром у відкритому морі. Ледь над східним обрієм зайнялася зоря, вітер трохи стих і змінив напрям на два румби, що дало змогу Пенкрофові взяти курс просто на вхід до вузької затоки. Близько сьомої ранку, обігнувши мис Північної Щелепи, «Бонавентур» обережно увійшов до затоки, обрамленої закам’янілою лавою химерних обрисів.

– Який чудовий рейд! – захоплено сказав Пенкроф. – У ньому можна було б розмістити цілий флот!

– Найцікавіше те, – відповів Сайрес Сміт, – що береги затоки утворені двома зустрічними потоками лави, що наростала з кожним виверженням вулкану. Затока тут захищена з усіх боків, і, гадаю, навіть у найсильнішу бурю море в ній спокійне, наче озеро.

– Ще б пак! – погодився Пенкроф. – Вітер може увірватися сюди лише через вузьку горловину між двома мисами; до того ж північний мис прикривав південний, отож шквалам увірватися сюди дуже важко. Слово честі, «Бонавентур» міг би простояти тут цілий рік на якорі, ні разу не гойднувшись.

– Тільки для нього у затоці забагато місця, – зауважив журналіст.

– Ваша правда, пане Спілете, – відповів моряк. – Для «Бонавентура» вона великувата, не заперечую. Але якщо для флоту США потрібна буде база в Тихому океані, то кращого рейду йому не знайти!

– Ми ніби опинилися в пащі акули, – зауважив Наб, натякаючи на дивну форму затоки.

– У глибині пащі, друже Набе! – відповів Герберт. – А вам не страшно, що вона клацне зубами?

– Не страшно, – поважно відповів Наб. – Та все ж таки затока ця мені не до вподоби. Надто вона лиха й похмура!

– Отакої! – крикнув Пенкроф. – Нащо ж ти, Набе, ганиш затоку? А я щойно зібрався принести її в дар Америці!

– Цікаво, а вона досить глибока? – запитав інженер. – Бо там, де пройде «Бонавентур», не завжди пройдуть крейсери.

– Це неважко перевірити, – відповів Пенкроф.

І моряк кинув за борт саморобного лота – довгого каната із залізним грузилом. Канат завдовжки п’ятдесят морських саженів розмотався до кінця, але дна не дістав.

– Що ж, крейсери сюди також можуть заходити, на мілину не сядуть, – зауважив Пенкроф.

– Так, – погодився Сайрес Сміт. – У цій затоці – справжня безодня. Та це й не дивно – острів вулканічного походження; саме тому в морському дні трапляються такі бездонні западини.

– Береги затоки, – додав і собі Герберт, – справляють враження, прямовисних скель. Гадаю, якби Пенкроф мав навіть у п’ять або шість разів довший канат, то й тоді не дістав би дна.

– Усе це чудово, – озвався журналіст, – але мушу, Пенкрофе, вам сказати, що ваш рейд не бездоганний…

– Чого б то, пане Спілете?

– Ніде немає ані балки, ані рову, щоб якось вибратись на берег. Не видно, де б хоч ногу поставити!

І справді, до прямовисних скель із лави ніяк було й підступитися. Навкруги здіймалися ніби неприступні вали бастіонів чи береги норвезьких фіордів, але ще суворіші. «Бонавентур» пройшов попід самими стінами, мало не торкаючись їх, уздовж усієї затоки, а його пасажири не знайшли жодного виступу, що дав би їм змогу зійти на дикий похмурий берег.