Жуль Верн - Таємничий острів

Поблизу мису бот простояв на якорі цілу ніч; вітер ущух, клубочився туман, і було дуже тихо. Крім моряка, всі колоністи спали, хоч, можливо, й не так міцно та спокійно, як у своїх кімнатах.

17 квітня раннього ранку Пенкроф підняв якір і пішов лівим галсом повним бакштагом, тримаючись якнайближче до західного берега.

Колоністи вже були на цьому вкритому чудовими лісами березі, а проте він знову викликав у них захоплення. Намагаючись пливти якнайтихіше, аби все бачити, і обережно обходячи стовбури дерев, що плавали в морі, вони ішли так близько від берега, як тільки було можливо. Кілька разів колоністи навіть ставали на якір і Гедеон Спілет робив знімки чарівних місць на узбережжі.

Близько полудня «Бонавентур» підійшов до гирла Водоспадної річки. На правому її боці стояв негустий ліс, а далі, миль за три, виднілися лише рідкі гайки між західними відрогами гори, безплідний кряж якої тягся аж до моря.

Як дивовижно відрізнялися південне і північне узбережжя! Перше – лісисте, зелене й веселе; друге – дике, похмуре й безплідне. Подекуди таке узбережжя називають «залізним берегом» – схарапуджені скелі завмерли, мов свідки того, що в одну з геологічних епох тут захололи гори вулканічної лави. Якого б то відчаю зазнали друзі, коли б куля скинула їх на цей берег острова! На вершині гори Франкліна, дивлячись із високості, ніхто й уявити не міг, яка похмура й зловісна оця місцевість, а бачачи зблизька, з моря, всі були приголомшені її дивним, незвичайним виглядом – можливо, ніде в світі немає такого ландшафту.

«Бонавентур» пройшов за півмилі від берега. З такої відстані чітко було видно, що узбережжя завалене брилами різноманітних форм заввишки від двадцяти до трьохсот футів – циліндричні, неначе вежі, призматичні, мов дзвони, пірамідальні, як обеліски, і конічні, ніби фабричні димарі. Навіть хаотичне нагромадження торосів у льодових морях не являло б собою такого величного і страшного видовища! Тут від скелі до скелі ніби висів місток; там верхівки скель вигиналися, мов недосяжні людському зору аркади храму; ще далі розверзлася похмура паща печери з монументальним склепінням; в іншому місці виднілися фантастично нагромаджені шпилі й пірамідальні вежі, яких не знайдеш у жодному готичному соборі. Творіння геніальної природи, химерніші й різноманітніші, аніж шедеври, створені людською уявою, надавали дивної величі берегу, що простягся на вісім-дев’ять миль.

Сайрес Сміт і його супутники приголомшено дивилися на це диво природи. Тільки Топ, на якого дика краса місцевості не справляла враження, голосно гавкав, будячи серед базальтових скель тисячоголосу луну.

Інженер навіть зауважив, що в його гавканні було щось дивне – саме так він гавкав, бігаючи навколо колодязної ляди в Гранітному Палаці.

– Пристаньмо до берега, – звелів Сайрес Сміт.

І «Бонавентур» підійшов, наскільки міг, до берегових скель. Можливо, там знайдеться вартий дослідження грот? Але Сайрес Сміт не побачив ні печери, ні заглиблення, де могла б сховатися жива істота, бо високі хвилі заливали підніжжя скель. Незабаром Топ замовк, і бот рушив далі, пливучи за кілька кабельтових від берега.

Північно-західне узбережжя було пологе і піщане; подекуди над уже оглянутою колоністами болотистою низовиною здіймалися самотні хирляві деревця, та, на відміну від дикої, щойно баченої пустелі, його оживляли тисячі водоплавних птахів.

Увечері «Бонавентур» кинув якір у якійсь бухточці, причаливши аж до берега, – так у ній було глибоко. Ця ніч теж минула спокійно, бо вітер, так би мовити, закляк з останнім промінням сонця і піднявся знову лише на світанку. Зійти на берег було легко, і, визнані найкращими мисливцями колонії, Герберт та Гедеон Спілет із самого ранку вирушили на полювання, а за дві години повернулися з низками качок і куликів. Топ творив дива, і завдяки його старанню й спритності мисливці не втратили жодного підстреленого птаха.

О восьмій ранку «Бонавентур» знявся з якоря і під ходовим вітром, що помітно дужчав, швидко поплив до мису Північна Щелепа.

– Загалом я не здивувався б, якби тепер повіяв сильний західний вітер. Учора ввечері на заході небо було аж бурякове, та й «баранці» на хвилях не провіщають нічого доброго, а вранці в небі з’явилися ще й «котячі хвости», – сказав Пенкроф.

«Котячими хвостами» називають довгасті хмари у зеніті неба, що скидаються на легкі пасма вати й летять не нижче п’яти тисяч футів над рівнем моря; вони завжди провіщають бурю.