Жуль Верн - Таємничий острів

Вітряк збудували дуже швидко. Наб і Пенкроф, що стали неабиякими теслями, працювали за інженеровими кресленнями. Незабаром на березі виросла циліндрична будка з гострим дахом, що скидалася на перечницю. Крила вітряка було міцно посаджено на вал за допомогою залізних скріплень. Невдовзі колоністи без великих труднощів змайстрували і внутрішні частини вітряка: ящик для двох жорен – рухомого й нерухомого, велике, широке зверху і вузьке внизу квадратне корито, з якого зерно сиплеться на жорна; рухомий ківш для рівномірної подачі зерна і, нарешті, сито, що відділяє борошно від висівок. Інструменти в колоністів були добрі, робота виявилася нескладною, адже всі деталі млина дуже прості.

Колоністи будували вітряка гуртом і на 1 грудня закінчили роботу.

Як завжди, Пенкроф захоплювався плодами своєї праці й не сумнівався, що збудований вітряк чудовий.

– Тепер тільки б доброго вітру, – сказав він, – і наш вітряк завиграшки помеле все зерно!

– Авжеж, тільки б доброго вітру, – відповів інженер, – але не надто сильного.

– Пусте, тільки й того, що швидше крутитимуться крила вітряка!

– Не треба, щоб вони крутилися надто швидко, – заперечив Сайрес Сміт. – Досвід показав: найпродуктивніше працює вітряк тоді, коли кількість обертів крил вітряка вшестеро менша від швидкості вітру за одну секунду. При середньому вітрі двадцять чотири фути за секунду крила мають робити шістнадцять обертів за хвилину – більше й не треба.

– Прекрасно! – вигукнув Герберт. – Якраз повіяв північно-східний вітер. Він нам і допоможе!

Не було ніяких підстав відкладати урочисте дійство запуску вітряка, тим паче, що колоністам не терпілося скуштувати справжнього печеного хліба з острова Лінкольна. Того ж дня з самого ранку змололи два-три буассо зерна, а наступного дня на обід уже мали чудову хлібину – правда, глевкувату, хоч її й замісили на пивних дріжджах, – тепер вона красувалася посеред столу в Гранітному Палаці. Неважко уявити втіху колоністів – вони уминали хліб за обидві щоки!

Тим часом невідомий досі не повертався. Гедеон Спілет і Герберт часто ходили лісом в околицях Гранітного Палацу, проте ніде не зустрічали того чоловіка і навіть не помічали слідів його перебування на острові. Їх неабияк турбувало таке тривале зникнення. Звичайно, колишній дикун з острова Табор не пропаде з голоду в лісах Далекого Заходу, де аж кишіла різна дичина, та чи не візьметься він знову за давні звички і чи не оживуть на волі його кровожерні інстинкти? І все ж таки Сайрес Сміт уперто наполягав, що втікач неминуче повернеться, ніби йому підказував це внутрішній голос.

– Він повернеться, – повторював він із переконаністю, якої аж ніяк не поділяли його приятелі. – Коли бідолаха жив на острові Табор, він знав, що навкруги немає жодної живої душі, а тепер знає, що на нього чекають доброзичливі люди! Цей розкаяний грішник уже відхилив завісу таємниці свого минулого, а повернувшись, розповість нам усе до кінця і того ж дня увійде в наше товариство.

Події довели непомильність інженерового переконання.

3 грудня Герберт спустився з плоскогір’я Широкий Обрій і вирушив на південний берег озера вудити рибу. Зброї він не брав, – досі йому не доводилося остерігатися там небезпеки, бо хижаки ще не заходили в цю частину острова.

На той час Пенкроф і Наб порались у пташнику, а Сайрес Сміт і журналіст готували в Комині соду, бо в колоністів вийшло мило.

Раптом почувся Гербертів крик:

– Рятуйте! Поможіть!

Сайрес Сміт і журналіст були надто далеко і не могли почути його крику, але Пенкроф і Наб миттю вискочили з пташника і кинулись до озера.

Та ще раніше від них невідомий, про присутність якого у цій місцевості ніхто й гадки не мав, перестрибнув через Гліцериновий струмок, що відокремлював проскогір’я від лісу, і помчав на допомогу юнакові.

До Герберта скрадався величезний ягуар, подібний до хижака, забитого поблизу Зміїного мису. Захоплений зненацька величезним звіром, юнак стояв, відступивши до дерева, а ягуар, присівши на задні лапи, готувався стрибнути на жертву… Але невідомий, маючи в руці лише ножа, сам кинувся на хижака; той обернувся і напав на нового ворога.

Сутичка відбулася блискавично. Невідомий був надзвичайно дужий, спритний. Схопивши ягуара за горлянку і стиснувши її, як кліщами, він, мов не помічаючи могутніх пазурів, які вп’ялися йому в тіло, другою рукою просто в серце звірові всадив ножа.

Ягуар упав. Невідомий копнув його ногою і тієї хвилини, коли колоністи підбігали до поля бою, вже хотів кинутися навтікача, як раптом Герберт, ухопившися за нього, закричав: