Жуль Верн - Таємничий острів

Юп заснув спочатку дуже неспокійним сном, але потроху його дихання стало рівнішим, і колоністи вийшли, аби дати йому цілковитий спокій. Іноді тільки Топ тихенько, мов навшпиньки, заходив у приятелеву кімнату і, здавалося, схвалював турботу колоністів про його друга. Юп лежав на постелі, звісивши лапу, а Топ засмучено і співчутливо лизав її.

Того самого ранку колоністи відтягли туші забитих звірів до лісу Далекого Заходу і закопали їх глибоко в землю.

Напад звірів, що міг мати вельми прикрі наслідки, став для колоністів незабутнім уроком, і відтепер друзі лягали спати, тільки після того, як хто-небудь із них перевірив мости і переконався, що жоден звір не зможе на них напасти.

Тим часом Юп, за життя якого колоністи перші дні дуже тривожилися, швидко став одужувати. Завдяки міцному здоров’ю орангутанга його гарячка поволі спала, і Гедеон Спілет, котрий трохи розумівся на медицині, незабаром висловив припущення, що життю орангутанга не загрожує велика небезпека. 16 серпня Юп почав їсти. Наб готував для хворого смачні солодкі страви, і той хлебтав їх з невимовною втіхою, – він таки мав грішок: любив поласувати солодким, а Набові й на думку не спадало боротися з цією вадою.

– Що ви хочете? – казав негр Гедеону Спілетові, коли той часом за ува жував, ніби він надто потурає Юпові. – В нашого Юпа тільки й радості, що поласувати чимось смачним; я вельми радий хоч так віддячити йому за вірну службу!

Через десять днів, 21 серпня, дядечко Юп підвівся з постелі. Його рани зарубцювалися, і колоністи упевнились, що незабаром до нього повернуться і сила, й спритність. Як і всіх, хто одужує, його пойняв непогамовний голод, і журналіст дав йому змогу їсти скільки душа бажає, покладаючись на інстинкт, якого часто бракує людям і який мав уберегти орангутанга від надмірностей. Наб, звичайно, був у захваті, бачачи, що до його учня повертається бажання їсти й пити.

– Їж, Юпику, – казав він, – їж що хочеш і скільки хочеш! Ти за нас проливав кров, і це все, чим я можу допомогти тобі набратися сили!

A 25 серпня пролунав збуджений Набів голос, що скликав товаришів:

– Пане Сайресе, пане Гедеоне, пане Герберте, Пенкрофе, бігом сюди!

Колоністи, що робили кожен своє в урочистій залі, схопилися й побігли на поклик до комірчини, відведеної Юпові.

– Що сталося? – запитав журналіст.

– Ви тільки гляньте! – сказав Наб і розреготався. І що ж вони побачили? На порозі Гранітного Палацу сидів, по-турецькому склавши ноги, дядечко Юп і спокійно курив люльку!

– Моя люлька! – вигукнув Пенкроф. – Він узяв мою люльку! О, друже Юпе, я тобі дарую її! Кури, друже, кури!

А Юп поважно випускав хмари тютюнового диму й, очевидно, раював.

Сайрес Сміт нітрохи не здивувався такій пригоді й розповів про кілька випадків, коли приручені мавпи ставали курцями.

Відтоді у Юпа з’явилася власна люлька, що досі належала морякові; її повісили в орангутанговій кімнаті поруч із кисетом, і він сам набивав її тютюном, прикурював від жарини й здавався найщасливішим серед чотирируких. Неважко собі уявити, як скріпила й до того тісні узи дружби між Юпом і моряком ця спільність смаків.

– А може, він справжня людина? – часом казав Набу Пенкроф. – Ти здивувався б, якби одного чудового дня він заговорив з нами нашою мовою?

– Анітрохи, – відповідав Наб. – Мене більше дивує те, що він не розмовляє, – це справді єдине, чого йому ще бракує!

– Ото була б сміхота, – вів далі моряк, – якби він раптом сказав мені: «Пенкрофе, ви не хотіли б помінятися зі мною люльками?»

– Атож, – притакував Наб. – Шкода, що він народився німим!

У вересні зима скінчилася, і колоністи гаряче взялися до роботи.

Спорудження судна пішло швидше. Зовні його корпус уже обшили, і тепер обшивали зсередини розігрітими парою дошками, які легко підганялися до обводів шпангоутів.

Дерева не бракувало, й Пенкроф запропонував інженерові зробити і внутрішню обшивку водонепроникною, аби ще більше поліпшити надійність і міцність судна.

Сайрес Сміт, не знаючи, що на них чекає в майбутньому, охоче схвалив моряків намір збудувати бот якомога міцнішим.

Внутрішню обшивку й палубу закінчили до 15 вересня. Судно проконопатили сухою морською травою, яку забивали дерев’яними киянками в пази палуби, а також внутрішньої і зовнішньої обшивки; потім залили їх киплячою смолою, яку вдосталь давали острівні сосни.

Судно обладнали надзвичайно просто. Насамперед замість баласту в трюм завантажили великі гранітні камені загальною вагою близько дванадцяти тисяч фунтів і міцно закріпили їх розчином із вапна. Над баластом настелили палубу, а всередині бот розділили на дві каюти, в кожній з яких уздовж перебірки поставили по дві койки, що правили водночас і за скрині. Основа щогли кріпилася до перебірки, що розділяла каюти, в кожну з яких вели люки з щільними накривками.