Жуль Верн - Таємничий острів

Не забули й про дядечка Юпа: поряд із головним складом йому виділили окрему кімнатку, що нагадувала каюту з підвісним ліжком, застеленим свіжою підстилкою, – там йому було дуже затишно.

– От молодчина наш Юп, – часто казав Пенкроф. – Ні тобі сварок із ним, ні суперечок – лихого слова не почуєш від нього! А який служник, Набе, який служник!

– Мій учень, – гордо відказував Наб. – Скоро хазяйнуватиме не гірше за мене!

– Краще за тебе, – сміючись, кепкував з нього моряк. – Бо ти, Набе, забагато балакаєш, а він мовчить та на вус мотає!

Нічого й казати: Юп опанував свої обов’язки бездоганно. Він вибивав одяг, крутив рожен, підмітав кімнати, прислуговував за столом, складав дрова і – це найбільше тішило Пенкрофа – щодня перед сном загортав ковдрою шановного моряка.

Здоров’я у всіх членів колонії – двоногих і дворуких, четвероруких і четвероногих – було дай Боже кожному! Свіже повітря, здоровий помірний клімат, фізична і розумова праця… Вони й гадки не мали про якісь там хвороби!

Справді, всі почувалися чудово. Герберт за рік виріс на цілих два дюйми. Його обличчя мужнішало, ставало строгішим, і все свідчило, що з нього виросте гарний чоловік, сильний фізично й морально. До речі, як тільки у хлопця з’явився час, вільний від фізичної праці, він залюбки брався до навчання: перечитував книжки, знайдені в ящику, а крім практичних занять, безпосередньо пов’язаних із життям на острові, він мав іще двох добрих учителів – інженера в царині різноманітних наук і журналіста в царині іноземних мов, – котрі охоче допомагали йому поповнювати освіту.

Інженер перейнявся нездоланним прагненням передати юнакові все, що знав сам, навчити його і словом, і власним прикладом, а Герберт, як губка, вбирав уроки Сайреса Сміта.

«Якщо я помру, – думав Сайрес Сміт, – він у всьому замінить мене!»

Буря вщухла 9 березня, але небо так і не очистилося від хмар до кінця цього останнього літнього місяця. Повітря через потужні електричні розряди ніяк не могло відновити своєї попередньої чистоти, раз у раз ішов дощ, над землею котилися тумани, і за цілий місяць видалося тільки три чи чотири погожих дні, що сприяли різноманітним походам.

На ту пору самка онагра привела чудове здорове лошатко – теж самичку. Водночас у загоні росло поголів’я муфлонів, у сараях мекало кілька маленьких ягнят на превелику радість Наба і Герберта, кожен з яких мав улюбленців серед новонароджених.

Колоністи спробували приручити й пекарі, і та спроба чудово вдалася. Поблизу пташника збудували хлів, і незабаром там з’явилися поросята, котрі щосили намагалися якнайшвидше зробитися свійськими, тобто що не день жирнішали завдяки Набовому доглядові та добрим харчам. Дядечкові Юпу доручили щоденно носити їм їжу – помиї, недоїдки тощо, й він сумлінно виконував і ці обов’язки. Щоправда, він часом трохи необережно жартував зі своїми невеликими підопічними, смикаючи їх за хвости, але робив те без лихих намірів – просто їхні закручені хвостики тішили його, як дитину тішить іграшка, а вдача в нього була зовсім дитячою.

Одного з тих березневих днів Пенкроф, розмовляючи з інженером, нагадав йому про обіцянку, взятися за виконання якої той і досі не мав часу.

– Колись ви балакали про такий пристрій, що замінить нам довгі драбини до Гранітного Палацу, пане Сайресе, – сказав він. – Чи не могли б ви як-небудь усе ж таки зробити його?

– Ви маєте на увазі щось подібне до ліфта? – запитав Сайрес Сміт.

– Назвемо це ліфтом, коли вам так хочеться, – відповів моряк. – Зрештою, назва не має ніякого значення, аби тільки нам стало легше підніматися додому.

– У цьому немає нічого складного, Пенкрофе, тільки чи буде нам із нього користь?

– Звісно, буде, пане Сайресе. Усе необхідне ми маємо, тепер настав час подумати і про деякі зручності. Для людей такий підйомник, коли ви хочете знати, – розкіш, а для вантажів – необхідність! Не дуже воно весело й зручно дертися довгою драбиною, коли за спиною важка ноша!

– Гаразд, Пенкрофе, спробуємо вам догодити, – відповів Сайрес Сміт.

– Але ж у вас немає машини.

– А ми її зробимо!

– Парову?

– Ні, водяну.

І справді, інженер мав могутню природну силу, якою можна було скористатися без особливих труднощів, щоб привести в дію підйомник. Для цього досить було збільшити потік у невеликому каналі, відведеному від озера, що постачав водою Гранітний Палац. Колоністи розширили порослий травою отвір у верхній частині водостоку, і в канал ринув сильний потік води, надлишок якої водоспадом збігав у колодязь. Під цим водоспадом інженер установив циліндр із лопатями, з’єднав його із зовнішнім колесом, обмотаним дуже міцним канатом, а до нього прив’язав підйомного кошика. Довгою мотузкою, що звисала аж до землі, колоністи могли вмикати і вимикати гідравлічний пристрій, який піднімав великий навантажений кошик до дверей Гранітного Палацу.