Жуль Верн - Діти капітана Гранта

– Талькаве! Друже Талькаве! – гукнув Роберт, простягаючи руку в напрямку мужнього патагонця.

– Він врятується, пане Роберте, – заспокоїв його Вільсон. – А зараз повернімось униз.

Через хвилину Роберт Грант і матрос, спустившись із «триповерхових» гілок, були вже на верхівці основного стовбура. Тут сиділи Гленарван, Паганель, майор, Остін і Мюльреді: хто верхи, хто вчепившись за гілки. Вільсон розповів про те, що бачив з верхівки омбу. Всі згодились із ним, що Талькав не загине, але не було впевненості в тому, хто кого врятує: Талькав Тауку чи Таука Талькава.

Поза сумнівом, Талькавові більше пощастило, аніж мандрівникам. Дерево то встоїть перед натиском води, однак приплив міг затопити його до верхівки, бо ж тепер ця частина рівнини перетворилася на глибоку улоговину. Насамперед Гленарван розпорядився зробити зарубки на стовбурі омбу, щоб стежити за рівнем води. Якийсь час вода не піднімалася, що вельми потішило мандрівників. Це могло означати, що повінь досягла піку.

– Що тепер будемо робити? – запитав Гленарван.

– Чорт забирай – звичайно вити гніздо! – весело відгукнувся Паганель.

– Вити гніздо? – вигукнув Роберт.

– Звичайно, мій хлопчику, оскільки ми не можемо жити як риби, то залишається вести пташиний спосіб життя.

– Гаразд, – погодився Гленарван, – а хто нас годуватиме?

– Я, – відповів майор.

Усі звернули погляди на Мак-Наббса.

Майор, усівшись на двох гілках, наче в кріслі, простягнув супутникам змоклі, проте туго набиті торби.

– Ви в своєму репертуарі, Мак-Наббсе! – вигукнув Гленарван. – Усе пам’ятаєте навіть тоді, коли дозволено про все забути!

– Оскільки вирішено було не тонути, то немає сенсу помирати з голоду, – відгукнувся майор.

– Якби не моя неуважність, я, звісно, також подумав би про їжу, – наївно бовкнув Паганель.

– А що в цих торбах? – поцікавився Том Остін.

– Їжа на два дні для сімох, – відповів Мак-Наббс.

– Чудово! – промовив Гленарван. – Сподіваюся, за добу вода помітно спаде.

– Або за цей час ми знайдемо спосіб дістатися суші, – додав Паганель.

– Отже, спершу поснідаємо, – заявив Гленарван.

– Спершу слід висушити одяг, – зауважив майор.

– А де ми візьмемо вогонь? – запитав Вільсон.

– Розведемо його, – відповів Паганель.

– Де?

– Тут, на верхівці стовбура, дідько забирай!

– А паливо?

– Сухе гілляччя, яке ми наламаємо на цьому ж дереві.

– Але як розпалити? – запитав Гленарван. – Наш трут перетворився на мокру губку.

– Пусте, – відповів Паганель. – Трохи сухого моху, лінза моєї підзорної труби, промінь сонця – і незабаром ми грітимемося біля чудового багаття. Ну, хто в ліс по дрова?

– Я! – вигукнув Роберт.

І в супроводі друга Вільсона хлопчик, немов кошеня, зник у гіллі.

А тимчасом Паганель назбирав сухого моху, уклав його на шар сирого листя в тому місці, де розходилися три грубі стовбурові гілки, потім вигвинтив із підзорної труби збільшувальне скло. Упіймавши сонячний промінь, – а зробити це було легко, бо саме яскраво променіло денне світило, – він легко запалив сухий мох. Вогнище на сирому листі було цілком безпечне.

Незабаром Вільсон і Роберт повернулися з оберемками хмизу, який одразу ж піднесли до палаючого моху. Аби прискорити процес розпалювання, Паганель удався до арабського способу: він розкарячив свої довжелезні ноги над вогнищем і, то нагинаючись, то випрямляючись, почав роздувати вогонь подолом свого пончо. Гілляччя спалахнуло, незабаром яскраве полум’я з тріскотом злетіло над імпровізованим багаттям. Спершу так-сяк обсушились, а потім поснідали. На омбу не було плодів, та, на щастя, дерево було всіяне пташиними гніздами, що забезпечувало гостей свіжісінькими яйцями; крім того, тут було чимало пернатих мешканців.

Оскільки ніхто не знав, скільки наші мандрівники ще пробудуть на дереві, слід було якнайзручніше розміститися.

– Кухня і їдальня у нас розташовані на нижньому поверсі, а спальня буде поверхом вище, – заявив Паганель. – Будинок доволі просторий, квартплата дешева, тож не варто церемонитись! Погляньте-но вище – он там люльки, наче уготовані нам самою природою. Нам тільки залишається як слід прив’язатися до них – і найкращі ліжка готові! Нам нічого остерігатися, однак для годиться можемо встановити варту. Нас семеро, тож такий загін здатен відбити безліч індіанців і навіть зграю диких звірів.

– Бракує лише зброї, – зауважив Том Остін.

– Мої револьвери при мені, – заявив Гленарван.