Жуль Верн - Діти капітана Гранта

Айртон повернувся до Гленарвана й подивився йому в очі.

– Сер, я не відповідатиму, – промовив він, – нехай мене викриває правосуддя.

– Це досить легко зробити, – зауважив Гленарван.

– Легко, сер? – глузливо запитав Айртон. – Мені здається, ви помиляєтесь. Запевняю вас, що навіть найкращий суддя заплутався б у моїй справі. Як пояснити моє перебування в Австралії, коли не знайдено капітана Гранта? Хто доведе, що я і Бен Джойс – одна й та сама людина? Я ніколи не був у поліції, а мої спільники всі на волі. Хто, окрім хіба вас, може звинуватити мене не лише в якомусь злочині, а бодай у якійсь дрібній провині? Хто доведе, що я намагався захопити «Дункан», аби передати його каторжникам? Ніхто! Чуєте? Ніхто! Ви підозрюєте мене? Гаразд. Та щоби засудити людину, потрібні докази, а ви їх не маєте. І поки так триватиме, я залишатимусь Айртоном, боцманом «Британії».

По цих словах Айртон знову вдав цілковиту байдужість. Очевидно, він гадав, що його слова покладуть край допиту, та помилився.

Гленарван продовжив допит:

– Я не судовий слідчий, аби розслідувати ваше минуле, Айртоне. Це не моя справа. Мені лишень потрібно з’ясувати наші стосунки. Я не збираюсь вивідувати у вас те, що могло б вас скомпрометувати, – це справа правосуддя. Та вам відомо, якими пошуками я займався, ви лише б натякнули мені на втрачений слід. Чи згодні ви відповідати?

Айртон заперечливо похитав головою. Він вирішив мовчати.

– То ви скажете, де перебуває капітан Грант? – запитав Гленарван.

– Ні, сер, – відповів Айртон.

– Скажете, де зазнала аварії «Британія»?

– Ні!

– Айртоне, – промовив Гленарван майже благаючи, – скажіть, де перебуває капітан Грант хоча б заради цих бідолашних дітей, вони ж чекають бодай єдиного вашого слова!

На Айртоновому обличчі з’явилась тінь вагання. І все ж він стиха пробубнів:

– Не можу, сер. – Й одразу ж різко додав, наче картаючись за миттєву слабкість: – Від мене ви нічого не дізнаєтесь! Можете мене повісити, коли хочете!

– Повісити! – вигукнув Гленарван, якому терпець вже урвався. Та миттю себе опанувавши, мовив повагом: – Айртоне, де ви бачите тут судів чи катів? Я здам вас до рук англійської влади на першій же стоянці.

– Цього я й прагну, – відповів боцман.

І він спокійно повернув до каюти. Біля її дверей поставили двох матросів, які мали пильнувати кожен його рух.

Свідки цієї сцени обурились і водночас впали в розпач.

Що тепер мав робити Гленарван? Скоріше за все, здійснити ухвалений ще в Ідені план – повернутися до Європи, аби згодом поновити розшуки. Сліди «Британії» загублені без вороття. «Дункан» обстежив усі країни, що лежали на тридцять сьомій паралелі.

Спільно обговорили питання повернення до Шотландії. Капітан оглянув трюми – пального мало вистачити на два тижні. А це означало, що слід було поповнити запаси вугілля.

Джон запропонував Гленарванові йти до бухти Талькауано – там «Дункан» уже поповнював якось свої запаси, вирушаючи в подорож навколо світу. Це був прямий шлях уздовж тридцять сьомої паралелі. Зробивши потрібні поповнення, яхта попрямувала б на південь, обігнула мис Горн і повернулась Атлантичним океаном до Шотландії.

Спільно узгодили план дій, і механік отримав наказ підкинути в топку палива.

За півгодини «Дункан» взяв курс на бухту Талькауано. Дзеркально чистою поверхнею океану яхта летіла, мов на крилах, й о шостій вечора в тумані зникли останні гори Нової Зеландії.

Це був початок повернення додому – невеселе плавання людей, які намагалися знайти Гаррі Гранта й повертались без нього. Команда «Дункана» вирушала до цих земель у веселому гуморі й сповнена сподівань на успіх, а вертала до Європи із сумними думками. Жодного матроса не тішила перспектива пливти до Європи. Усі готові були скільки завгодно часу плавати в небезпечних водах океану, аби тільки знайти Гаррі Гранта.

Захопливе «ура», яким щойно зустріли Гленарвана, тепер змінило зневір’я. Стихло невгамовне спілкування пасажирів, припинились бесіди, що звеселяли їх у дорозі. Кожен тримався осібно, ховаючись у своїй каюті. Лише зрідка хтось з’являвся на палубі «Дункана».

Завжди аж надто емоційний Паганель, той Паганель, який завжди міг дібрати утішні слова, тепер зберігав мовчанку. Його майже ніхто не бачив. Природна говірливість і притаманна французам жвавість змінились добровільною мовчанкою і смутком. Здавалося, він навіть занепав духом більше за інших. І коли Гленарван заводив розмову про те, що з часом можна буде поновити пошуки капітана Гранта, то Паганель лише хитав головою на те, як людина, що втратила всяку надію.