Жуль Верн - Діти капітана Гранта

Гленарван із усіма чоловіками піднявся на шпиль гори, аби обстежити могилу вождя. Під час підйому вони зі здивуванням відчули, що час від часу земля під їхніми ногами здригається, наче покришка казана, в якому закипає вода. Вочевидь, у гірських надрах виникло скупчення пари, що утворилась під дією підземного вогню.

Таке явище вже не дивувало людей, які не так давно пропливали між гейзерами Ваїкато. Вони знали, що центральну область Іка-на-Мауї часто трусить. Це справжнісіньке сито, крізь отвори якого вириваються назовні гарячі ключі й сірчані випари.

Паганель вже встиг як слід вивчити гору Маунганаму, тож звернув увагу своїх супутників на її вулканічну природу. На думку географа, Маунганаму – одна з тих численних конусоподібних гір центральної частини острова, яким рано чи пізно доведеться стати вулканом. Досить незначного механічного впливу, аби в цьому ґрунті із білястого кременистого туфу утворився кратер.

– Що ж, тут ми перебуваємо не в більшій небезпеці, ніж над паровим котлом «Дункана». Земна кора не поступиться міцністю залізному листу.

– Згоден, – відповів майор, – але навіть найкращий у світі паровий котел зношується й однієї чудової днини вибухає.

– Але ж я не прагну все життя сидіти на цій горі, Мак-Наббсе! – заперечив Паганель. – Укажіть мені безпечний вихід, і я негайно полишу її.

– Ох, ну чому гора Маунганаму сама не може нести нас, адже в її надрах зберігається така колосальна механічна енергія! – вигукнув Джон Манглс. – Можливо, під нашими ногами зачаїлись мільйони кінських сил, які даремно пропадають. «Дункану» вистало б її тисячної частки, аби доправити нас на край світу.

Згадка про «Дункан» навіяла Гленарвану тугу. Він перебував у складній ситуації, але що довелося пережити його команді!

На вершині Маунганаму Гленарван усе ще розмірковував над долею «Дункана». Леді Гелена, побачивши чоловіка, одразу пішла йому назустріч.

– Любий Едуарде, – звернулась вона. – Чи вдалося знайти якийсь вихід? Чи сподіватися нам на порятунок?

– Будемо сподіватися, люба Гелено, – відповів Гленарван. – Дикуни ніколи не порушать заборону, тож у нас вистачить часу як слід обміркувати план утечі.

– Нумо в могилу! – весело вигукнув Паганель. – Це наша фортеця, наш замок, наша їдальня, наш робочий кабінет. Тут нас ніхто не потурбує. Леді Гелено, міс Грант, дозвольте виявити свою гостинність у моїй чудовій обителі.

І всі рушили за гостинним Паганелем. Дикуни побачили, що втікачі знову паплюжать своєю присутністю священну могилу, тож здійняли ґвалт, гучніший навіть за рушничні постріли. Та кулі не долітали й до середини гори, дикуни не рухались із місця, боячись порушити табу.

Гелена, Мері Грант і їхні супутники переконалися, що забобони маорійців переважають над їхньою люттю, і спокійнісінько увійшли за огорожу склепу.

Місце поховання маорійського ватажка було огороджено червоним частоколом. Символічні фігурки, справжнє татуювання по дереву були свідченням високого походження і славних подвигів померлого. Поміж стовпами частоколу висіли різні амулети. Усередині загорожі земля була вкрита килимом зеленого листя. Низенький пагорок по центру свідчив, що тут нещодавно була вирита могила.

Всюди лежала вождева зброя: заряджені рушниці, спис, чудової роботи сокира із зеленого нефриту, запас куль і пороху – все це, за віруванням маорійців, мало слугувати Кара-Тете під час полювання у «житті вічнім».

– Цей арсенал ми використаємо ефективніше за небіжчика! – сказав Паганель. – Правильно, правильно дикуни вчинили, коли здумали постачати небіжчиків зброєю на той світ.

– Овва! То це рушниці англійського зразка! – промовив майор.

– Звісно, – відгукнувся Гленарван. – Мушу визнати, звичай дарувати дикунам зброю – цілком безглуздий. Тубільці застосовують її проти завойовників, і вони мають рацію. Що ж, нам ця зброя придасться.

– А ще більше нам придасться їжа і вода, що їх залишили для вождя, – додав Паганель.

І справді, родичі й друзі небіжчика не пошкодували їжі. Кількість провізії свідчила про глибоку пошану до високих якостей вождя. Їстівних запасів мало вистачити десятку людей на півмісяця, а покійному вождеві – на вічність. Їжа була рослинного походження, але досить-таки поживна: папороть, солодка патата й картопля, що її вже давно завезли європейці до Нової Зеландії.

У величезних жбанах зберігалась чиста вода – її новозеландці вживали під час їжі. Неподалік стояло з дюжину чудових плетених кошиків із плитками якоїсь зеленої камеді, невідомої нашим мандрівникам.