Жуль Верн - Діти капітана Гранта

Вони згадували надії, якими жили на мисі Бернуллі, і те, як ці надії згинули в затоці Туфолда. Паганеля полонило якесь загадкове збудження. Джон Манглс спостерігав за вченим ще від подій на річці Снові. Він помітив, що географ хоче й не хоче їм щось розповісти. Джон не раз допитувався, але вчений мовчав. Та все ж, проводжаючи Паганеля в його кімнату, Джон укотре запитав про причину його знервованості.

– Джоне, – намагався ухилитися від відповіді вчений, – зараз я нервую не більше ніж зазвичай.

– Месьє Паганелю, – наполягав Джон Манглс, – я ж бачу, що вас мучить якась таємниця.

– Нехай так, та я нічого не можу з цим вдіяти! – вигукнув географ.

– Але що ж вас так мучить?

– І радість, і відчай водночас.

– То ви одночасно щасливі й нещасні?

– О так, я і тішусь, і сумую, що прямую до Нової Зеландії.

– Може, ви маєте якісь нові факти? – пожвавився Джон Манглс. – Може, ви натрапили на слід капітана Гранта?

– Ні, друже Джоне! Із Нової Зеландії не повертаються. Та все ж… Так уже влаштована людина, що надіється, допоки дише. Це і є мій девіз: «Dum spiro spero»! [73]І це найкращий у світі девіз!

27 січня пасажири брига «Маккуорі» розмістились у тісній рубці. Вілл Галлей, звісно, не запропонував жінкам свою каюту. Та воно й на краще, адже цей барліг насправді пасував хіба ведмедю.

Опівдні, щойно почався відплив, знялися з якоря. Дув помірний південно-західний вітер. Почали помалу виставляти вітрила. П’ятеро матросів брига не квапились. Вільсон хотів було допомогти команді, та Галлей грубо застеріг його, щоб той не «пхав носа не в свою справу», – Галлей звик усе робити сам, тож не потребував ні допомоги, ні порад. Звісно, остання фраза особливо стосувалась Джона Манглса, який, бачачи незграбність матросів, не міг стримати посмішки. Джон зрозумів Галлеїв натяк, тож вирішив втручатися в роботу команди лише в разі небезпеки.

Нарешті брутальна лайка хазяїна брига зробила свою справу – п’ятеро матросів помалу підняли паруси і «Маккуорі» вийшов у відкрите море. Та попри напнуті вітрила, бриг ледь просувався вперед. Надто заокруглений ніс «Маккуорі», широке дно й масивна корма робили його типовим незграбним судном, яке моряки нарекли «калошою». Та хай як повільно плив «Маккуорі», а за п’ять, максимум шість днів, він мав кинути якір на рейді Окленда.

О сьомій береги Австралії щезли за обрієм. Море розхвилювалось. Бриг важко занурювався у хвилі. На палубі неможливо було перебувати через зливу, а в рубці відчувалась сильна хитавиця. Усі мовчали – кожен думав про своє. Лише зрідка леді Гелена перекидалася фразами з Мері. Гленарван не міг усидіти на місці. Він міряв кроками рубку. Майор сидів нерухомо. Джон Манглс із Робертом час від часу схόдили на палубу, аби подивитися на море. Ну а Паганель забився в куток і весь час щось незв’язно бубонів.

Які ж думки обсіли голову географа? Він безперестану думав про Нову Зеландію. Паганель перелопатив усю її історію, і похмуре минуле цього краю постало перед його очима. Чи не було в історії Нової Зеландії бодай якоїсь події, через яку б дослідники цих островів могли назвати їх материком? Паганель весь час шукав нове тлумачення документа. Здавалося, ним заволоділа якась нав’язлива ідея. Усі його думки крутилися навколо Нової Зеландії. І тільки одне слово не давало йому спокою.

– Контин… контин… – безперестану товкмачив він. – Це може означати лише континент.

Він згадував імена мореплавців, які відвідали ці два великі острови в південних морях. 13 грудня 1642 року голландець Тасман, після того як відкрив Ван-Діменову Землю, наблизився до невідомих берегів Нової Зеландії. Кілька днів він плив уздовж узбережжя. Нарешті 17 грудня його кораблі увійшли до просторої бухти, яка закінчувалась вузькою протокою, що розділяла острови.

Північний острів звався Іка-на-Мауї. Мовою новозеландців це оз начало «риба мауї». Південний острів мав назву Таваї-Пуна-Му, що озна чало «кит, який виробляє зелений нефрит». Абель Тасман направив до берега човни. Повернулись вони в супроводі двох пірог, у яких сиділи галасливі тубільці. Дикуни були середнього зросту, кощаві, мали темно-коричневу й жовту шкіру, видавали різкі неприємні звуки, чорне волосся збирали на японський штиб на маківці й прикрашали великим білим пером. Здавалося, перша тепла зустріч європейців із тубільцями стала передвісником дружніх тривалих відносин. Та наступного дня, коли матроси на шлюпці підшукували собі зручнішу стоянку ближче до берега, на них напала сила-силенна туземців. Вони потопили шлюпку, важко поранили в шию списом боцмана й убили чотирьох матросів. Двоє вцілілих і поранений боцман допливли до суден.